— Як хороше ти говориш, Максиме. Та це все схоже на казку. Хіба ж поміщики погодяться віддати свою землю? Вони покличуть стражників чи солдатів, як у п'ятому році, і катуватимуть людей, убиватимуть їх...
— Правда, катували, вбивали... Та вже такого не буде, як було. Не буде, Мар'яно! Робітники багато чого навчилися у п'ятому році і тепер знають, що з царизмом треба битися як з найлютішим ворогом. На постріл відповідати пострілом, на удар — ще більшим ударом!
— Ой Максиме, які ти слова говориш. Ще хтось підслухає.
— А хто ж тут підслухає? Хіба оця липа, що шумить над нами? — і він, посміхнувшись, взяв її руку в свою.— Мар'яно, голубонько ти моя! Хіба ж є в світі сила, що могла б перемогти повсталий народ? Адже це відважні, хоробрі й безстрашні люди! Цих людей поведе на битву партія більшовиків. Тобі вже я розповідав, що це за люди. Будуть бої, тяжкі бої, але все одно переможе народ. Вільні люди житимуть на вільній землі. А там, де воля,— там щастя!
— Щастя!..— промовила вона мрійливо.
— Та хай тільки партія клич подасть,— підійметься одразу і стане до бою могутній пролетаріат Росії, а за ним і трудове селянство. Я по собі знаю. Робітники для мене, мов брати рідні... Я разом з путіловцями бастував... За це мене вислано з Петербурга... як забастовщика. Ну, я не скорився і не скорюся ніколи в світі ворогам. Доки живий — скрізь боротимуся з ними, допомагатиму партії, бо вірю: прийде той день, Мар'яно, коли над Росією зійде ясна зоря волі, і тоді підемо ми разом з тобою новою світлою дорогою у світле життя. Хочеш, Мар'яно, йти зі мною, боротися, допомагати більшовикам... Хочеш?
Вона дивилася в його очі, слухала слова, що вабили й кликали на боротьбу за щастя народу... І хіба могла Мар'яна не піти за ним, за своїм коханим, що розкривав перед нею все більше й глибше свою душу, ділився своїми мріями, змальовував майбутнє, і воно поставало в уяві Мар'яни світлим і прекрасним, як ранкова зоря.
— Піду за тобою... Піду хоч на край світу,— вимовляє Мар'яна, і очі в неї так само сяють, як сяють вони в нього.— Піду й робитиму все, що треба... робитиму разом з тобою... милий мій!
Поблизу дзвінко хльоснув батіг пастушка. З кущів підліска вийшла корова, за нею друга, потім ще три одразу. Вони припали до озерної води. Слідом за ними вийшов хлопчик у полотняних штанях, чомусь засуканих до колін. Він почекав, доки корови напилися води, а тоді дзвінким голосом закричав:
— Ану, виходь! — і лунко ляснув в його руці батіг.— Куди, Ряба? Куди повертаєш?
Ремінний кінчик дістав Рябу, завернувши її куди слід.
— Колись і я випасав корів. Набігаєшся за ними часом так, що потім ніг не відчуваєш.
Корови і хлопчик-пастушок зникли в кущах. Сміючись, пробігли стежкою молоді черниці, а через кілька секунд на горбі з'явилось двоє парубків і, не помічаючи Максима й Мар'яни, стали радитися між собою:
— Куди ж вони втекли? Я знаю їх. Це послушниці з монастиря. Одну з них звати Іліодора, оту біляву, а чорняву — Валентиною. Вони тут часто гриби збирають. Майнемо через горб. Ми їх перестрінемо.
— Ну їх до біса, отих черниць! — розчаровано сказав другий.— 3 ними ні до любові, ні до розмови... їм же, за їхнім чернечим законом, не дозволяється з хлопцями гуляти...
— Та навіщо їм закон? — наполягав перший.— Вони молоденькі, гарні... їм теж обійнятися хочеться, поцілуватись... Може, в неділю до котроїсь потрапимо. Ходім!
Хлопці зникли в лісовій гущавині.
— Полюють, наче мисливці,— посміхнувся Максим, дивлячись їм услід.— Бачила, Мар'яно, як чернички хлопців заманюють?
— Любий мій! Яке мені діло до них... Мені з тобою так добре! — Глянула йому в очі, всміхнулася, і посмішка та розцвіла на обличчі, як розцвітає під сонцем уперше квітка лісова, як розцвітає в небі ранкова зоря — чиста й ясна.
Хіба можна було не милуватися Мар'яною, її свіжою дівочою красою, першою любов'ю, що освітила незвіданим досі щастям її душу, і світло те відбилося іскристими вогниками в очах.
— Мар'яно! — промовив він, трохи хвилюючись.— Я вирішив... Сьогодні вирішив тебе спитати.
Помітила його хвилювання, і воно мимоволі передалося їй. Недарма кажуть: "Душа душу чує, а серце серцю вість подає".
Завмерла Мар'яна. Нічого не питає, тільки дивиться в голубінь його очей і жде...
— Вирішив, Мар'яно, спитати... Якщо свати мої до тебе прийдуть... гарбуза їм...
В очах її він помітив і здивування, і нестримну радість, безмежну, нерозсудливу радість. Але на його запитання Мар'яна не відповіла, хоч йому й хотілося почути відповідь.
— Що ж ти, Мар'яно... мовчиш? З мене вже й дядько Єгор сміється: "Доки,— каже,— ти парубкуватимеш? Знайшов би якусь гарну дівчину..." А ти ось... мовчиш.
Мар'яна раптом заплакала:
— Що ти?.. Що з тобою, Мар'яно?.. Голубко моя...— Він обійняв її, цілував пахуче волосся, не розуміючи її сліз...
Низько над травою пролетів рогатий жук. Повіяло вечірньою прохолодою. За лісом у жіночому монастирі "Тіхвінська пустинь" дзвонили до вечерні, і дзвони ті нагадали Мар'яні про двоюрідну сестру. Може, Ольга йде зараз до церкви, а може, стоїть на колінах перед іконою і молиться за батька, матір, за родичів і за неї, Мар'яну.
Завтра Мар'яна провідає двоюрідну сестру і похвалиться їй своєю радістю. Може, й до вечерні підуть разом з Ольгою, і не знатиме вона, за чиє здоров'я й щастя молиться Мар'яна.
Над лісом спадають вечірні сутінки. Летить до своїх гнізд галич. Затихає вітер. У небі засвічується іскриста вечірня зірка.
— Час, Максиме, додому.
І вони, обійнявши одне одного за плечі, йдуть стежкою. Обабіч них стоїть темніючий принишклий ліс, а в кущах, і понад стежкою, і біля дубів наче хтось сипнув щедрою рукою зірочок — так рясно горять між травою світляки.
З
Та й хороше ж світить ясен місяць угорі, заливає блідим сяйвом гори і кручі, повиті темними кучерями листяного лісу. Понад лісом в'ється Ворскла, а біля Ворскли, па узліссі, притулилася самотньо лісникова хатина. Виблискують шибки вікон. Грається світлий промінь на полив'яній макітрі. Білішою видається на тину Максимова сорочка.
Майнули повз хату тіні. Зашуміли над стежкою шершавим листям соняшники, захитали жовтими головами, чіпляючись за одяг послушниць жіночого монастиря.