Неясно ж горить...
З ким любилась — розлучилась,
Серденько ж болить...
Холодний піт виступає на лобі, а в груди немовби хто вкинув жарини, і вони печуть, перехоплюють дух, паморочать голову...
"Не треба... не треба пісень... Навіщо... Коли нема його... Нема..."
Мар'яна рвучко підводиться і, мов у чаду, виходить з хатини, не причинивши за собою дверей. Якусь хвилину вона стоїть на темному црд^ір'ї І крізь цщ0ки вікон дивиться на подруг, що їх сама ж запросила сьогодні до прикрашеної клечанням світлиці на заручини.
Одрізану скибку хліба Та й не притулю, Як прийдеш ти повінчана, То я й не прийму.
Весільна пісня крає серце Мар'яні, тьмарить душу, сповнює її безутішним горем. Розчиняє Мар'яна двері, переступає через поріг, дивиться на всіх безтямним поглядом.
— Не співайте... Не треба...
— Мар'яно!.. Дочко! — кинулась до неї першою мати.— Що з тобою? Голубонько моя...
— Мамо! — промовила Мар'яна не своїм голосом.— Заручин не буде... Максима... по.... повіше...
їй перехопило дух. Захиталась під ногами долівка. Відбився на мить вогник лампи, і все потім укрила густа пітьма, наче впала Мар'яна в страшну безодню...
Не чула вже, як побивалася коло неї мати, не бачила, як спритні дівочі руки готували для неї постіль. Хтось бризкав їй в обличчя холодну воду, хтось прикладав до грудей рушник, змочений просто в відрі.
Прийшла до пам'яті Мар'яна, очі розплющила, дивиться на стривожених батьків, на дівчат.
"А хто ж це стоїть поруч матері такий зарослий? Невже Іван Бережний? Це ж він, мабуть, прийшов сказати, щоб не ждала я Максима,— думає Мар'яна, вдивляючись в Іванове обличчя.— Його ще раніше забрали стражники. Він, певно, бачив, як вели Максима на страту..."
— Не треба!.. Я знаю... Я вже знаю все,— вимовляє Мар'яна в якомусь маренні й заплющує очі.
— Не тривож її, Іване. Нехай вона припокоїться. Я сама їй потім записку віддам.
— Записку?..— Мар'яна розплющує очі й тьмяним ще поглядом дивиться на Іванову руку, помічаючи в ній білий папірець.
— Ти, Мар'яно, пізнаєш мене? — запитує, але вона йому чомусь не відповідає. Зір її прикипає до його руки. "Це Максим написав перед стратою... Збережу назавжди... Остання пам'ять..."
Іван віддає їй записку.
— Ще прохав Максим переказати, щоб ти, Мар'яно, не журилась. Він живий, здоровий... А видала його Ольга, черниця...
Мар'яна широко відкритими очима дивилася на нього, слухала, що він говорив, потім ледве чутно промовила:
— Мамо... води...
14
Мов неприкаяна ось уже кілька годин блукає Ольга лісом, уникаючи зустрічі з людьми. Що привело її сюди? Що її мучить? Може, прокинулась у ній совість? Може, серце черниче ятрять туга і жаль за Максимом, що його в пориві сліпих ревнощів зрадила, віддавши до поліцейських рук?
Та не про Максима думала вона в цю хвилину.
Поставав перед очима образ Мар'яни. Ольга домоглася свого. Весілля розбито, а разом з весіллям розбито і щастя Мар'яни. Та не зазнала черниця сподіваної втіхи, а лише страх скував її душу. Ну що вона, Ольга, скаже, коли зустрінеться з сестрою? Як гляне їй у вічі? Що відповість, коли та спитає про Максима?
"А звідки ж я знаю, що сталося з твоїм нареченим? Його заарештовано? В тому немає нічого дивного. Всі знають, хто він такий... Забастовщиків не милують..."
Не помітила Ольга, як лісова стежка вивела її на поляну, куди щонеділі збиралася на гуляння слобідська молодь. Та сьогодні будній день, і тут нікого не було. Тільки кумкали в озері жаби та котився верховіттям дерев легкий шум.
Втомлена Ольга сіла під розлогою липою відпочити. І ось несподівано з густих кущів підліска вийшов Максим і, не помічаючи Ольги, попрямував уздовж поляни.
Ольга знітилась.
Згадавши про зраду, вона немовби прикипіла на місці і тільки очима стежила за ним, охоплена страхом, що зціпив їй уста, скував її волю, приголомшив...
За плечима в нього Ольга помітила мішок і зрозуміла, що вирушає звідси Максим і невідомо, чи повернеться будь-коли знову до цього краю.
В цю хвилину вона не думала про те хто звільнив його з-під арешту. Не знала Ольга, як учора вночі озброєні хлопці разом з Мар'яною несподівано наскочили на поліцейський участок, перев'язали соцьких і стражників, звільнили з-під арешту Максима, а разом з ним і харківського робітника.
Урядник Брага, виплигнувши через вікно, скочив на коня, помчав до повіту... Нічого цього не знала Ольга.
З кущів на поляну вийшли й приєдналися до Максима Іван Бережний, Микола Снігур та Павло Решетняк. У всіх трьох торби за плечима. Значить, вирушали хлопці разом із забастовщиком у далеку дорогу. Зупинились вони, озираючись. Ще когось, певно, ждуть. Але кого? Та то, мабуть, так здалося Ользі, бо всі четверо незабаром повернули просто в кущі.
"Пішов... І вони з ним... бунтарі... З собою повів... Значить, кінець... Кінець всьому... розлучаємось назавжди..."
До озера підходить Мар'яна, зупиняється на горбі, дивиться на тиху воду, що в ній віддзеркалились прибережні дерева, і, чи здалося Ользі, ні, таки справді, з очей Мар'яни скочуються сльози...
"Чому прийшла вона сюди, до озера, в будній день? Чому плаче?" — думає Ольга, оглядаючи сестру, що стоїть з вузликом у руках, пов'язана хусткою, в кофті, простенькій спідничині й чоботях.
— Мар'яно!
Здригнувши з несподіванки, Мар'яна оглянулась. В очах її було повно сліз.
— З ним ідеш? — запитує черниця, не сміючи глянути в обличчя сестрі.
— З ним іду...
І обоє мовчать, Ольга стоїть, схиливши голову, а Мар'яна дивиться на неї з презирством і зневагою.
Все до найменших дрібниць пригадалося зараз Мар'яні, коли вона так необачно довірилась черниці.
Ось стоїть перед нею зрадниця, яка мало не згубила Максима і його товаришів. Кров закипає в серці. Отак схопити б її за горло й задушити, мов гадину, власними руками...
Вже не буде Мар'яна більше такою довірливою, як була досі. Події останніх днів багато чого її навчили.
— Я знаю, ти гніваєшся на мене...— і голос послушниці затремтів чи то від сорому, чи від страху.— Я не думала... Сама не знаю, сестро...
— Не смій так мене звати! Не сестра ти мені більше... Ти — змія люта... Ненавиджу тебе і зради не прощаю! —та й пішла Мар'яна, не оглядаючись, уздовж поляни, а біля липи, бліда, вражена, так і лишилася стояти Ольга. Руки в неї тремтіли, сіпались губи, а очі вже палали нестримним гнівом.