Максим засміявся.
— Пани добрі тоді, як сплять. Уже просили робітники царя у дев'ятсот п'ятому році. Теж отакої думки були, що треба зібратися та написати про своє горе, про свої нужди. Цар, мовляв, зглянеться, видасть такі закони, щоб трудящій людині полегшити життя.
І ось дев'ятого січня робітники вирушили до Зимового палацу, щоб передати своє послання цареві. Йшли вони цілими сім'ями, з дружинами, дітьми. Несли царські портрети, несли корогви, співали молитви.
— А хто ж оте все придумав, щоб до царя звертатися?
— Хто придумав? Піп Гапон... Провокатор... Він діяв заодно з царською охранкою.
— Піп? — щиро здивувався Микола Снігур.— Та піп — божий служитель у церкві.
Максим посміхнувся.
— Божий служитель. Оці "божі служителі" вже не одну людину з світу звели. Хрестом і молитвою вони благословляють ката, коли той надіває петлю на шию революціонерові. З молитвами та благословенням відправляють вони партії політичних в'язнів до Сибіру, в далекі заслання. Попівські руки криваві, а сумління чорне. Так отож про Гапона. Діяв він, кажу, заодно з царською охранкою. А зібралося в той день робочого люду понад сто сорок тисяч.
— Сто сорок тисяч!—вигукнув Микола Снігур.— Отакенна сила народу! Цікаво мені, що ж писали робітники у своєму посланні?
— Що писали? Заждіть трохи.— І Максим вийшов до хатинки, а через хвилину повернувся, тримаючи в руках невеличку книжечку. Він не одразу почав її читати. Спершу закрив на гачок двері, завісив вікно фіранкою, а тоді вже сів біля стола.
— Так ось слухайте, що писали робітники цареві,— і Максим, розгорнувши відповідну сторінку, почав читати:
"Мы, рабочие, жители Петербурга, пришли к Тебе. Мы — несчастные, поруганные рабы, мы задавлены деспотизмом и произволом. Когда переполнилась чаша терпения, мы прекратили работу и просили наших хозяев дать нам лишь только то, без чего жизнь является мучением. Но все это было отвергнуто, все показалось фабрикантам незаконным. Мы здесь, многие тысячи, как и весь русский народ, не имеем никаких человеческих прав. Благодаря Твоим чиновникам мы стали рабами..."
Стежкою повз лісникову хату помчали молоді черниці, поспішаючи до річки купатися, і Максим, глянувши на них, сказав:
— Не будемо всього читати. Прочитаєте потім самі. Хіба що послухайте тільки, якими словами закінчувалась петиція:
"Государь! Не откажи в помощи Твоєму народу! Разрушь стену между Тобой и Твоим народом! Повели и поклянись, чтобы исполнились наши просьбы, и Ты сделаешь Россию счастливой; если нет, тогда мы готовы умереть тут же. У нас только два пути: свобода и счастье или могила".
— І як же цар... зглянувся, допоміг?..
— Цар?.. Чи зглянувся цар? — перепитав Максим, обвівши очима кожного.— Цар дав наказ своїм військам стріляти в беззбройних робітників.
— Стріляти?! — вигукнув здивований Микола Снігур.— Та як же можна... Адже там діти, жінки, старики...
— А цареві що до того? У крові потопив він прохання народу... В той день було вбито понад тисячу робітників і понад дві тисячі поранено. Он як зустрів цар-батюшка трудовий народ. А хіба тільки тоді, в ту криваву неділю? Хіба ми забули, що трапилося в дванадцятому році на Ленських золотих при-їсках?
— Ти, Максиме, розкажи.
— Що ж розказувати? Умови роботи на золотих приїсках важкі. Плата мала, годували шахтарів гнилими продуктами. Знущалася з них адміністрація, допікала штрафами. Шахтарі застрайкували, пішли на переговори з адміністрацією, а їх, беззбройних, зустріли свинцем... По всій країні потім прокотилася хвиля страйків і демонстрацій... Ми пам'ятаємо і п'ятий, і дванадцятий рік... А ти, друже, радиш пана поміщика вмовляти. Не вмовляти його треба, а вимагати, примушувати, бо це одно кодло: що цар, що поміщики. Не треба йти... Пан мусить погодитись на нашу вимогу, тільки ми повинні твердо стояти на своєму — за п'ятий сніп!
— Я пам'ятаю,— озвався Іван Бережний,— пам'ятаю добре п'ятий рік у слободі. Пан тоді втік до міста, а з його маєтку селяни забрали хліб, худобу, ну, не підпалили... А в інших селах то й червоного півня пускали. Як ніч настане, глянеш у небо: там горить і там горить.
— Мабуть, забули пани поміщики ті дні, бо знову від них бідним людям життя нема,— сказав Павло Решетняк, позираючи на Максима...— Я теж пам'ятаю добре, як у п'ятому році до села вступили козаки й поліція. Багатьох людей тоді мордували, багатьох до в'язниці забрали. А мого батька урядник Брага сам бив... Нещадно бив, а тоді кинув його під йоги стражникам. "Топчіть!.." І вони чоботищами... в груди, в живіт, в обличчя... Два тижні всього й пожив... Хіба я їм це прощу? Ніколи в світі не прощу! — вимовив парубок, суворо звівши брови.— Може, колись і я діждусь... такого ж п'ятого року...
— Діждемось!—сказав упевнено Максим.— До того йдеться. Страйки по країні ростуть. Підіймається нова хвиля гніву народного. Знову палають поміщицькі маєтки й хутори...
— Та як же їм не палати, коли глитаї на хуторах, немов поміщики, кривдять бідну людину; кривдять так, що вона просвітку не бачить. Та взяти хоча б того ж Трохима Паливоду... Чим не поміщик? Уп'явся, наче кліщ, усе підминає під себе. У скількох людей землю скупив за безцінь... А сам теж колись у поміщика робив...
— Хто? Паливода?
— Паливода. А з чого почалося? — продовжував Іван Бережний.— Дістав він якось на ярмарку лоша, виростив, викохав з нього доброго коня, подався до Харкова візникувати. Три роки не чути його було. А потім прибуває Трохим з міста, купує в пана кілька десятин землі, ставить хату, заводить господарство. А де грошей стільки взяв? Може, десь п'яного панка пограбував... Може, й придушив... Хто знає... Хто докаже... Ну, в народі така думка, що нечистими ділами придбав Трохим Паливода собі капітал. Якийсь гріх на душі своїй носить. Подумати тільки, за кілька років так розбагатіти. Живе зараз на хуторі, як поміщик. І земля в нього, і худоби повен двір, і строкові наймити в нього роблять, та ще й на стороні в час жнив людей наймає. І все йому мало. Де тільки зможе, землю собі прирізує. Та що там говорити, коли він рідної дочки не пожалів, хотів за старого пана заміж видати, щоб і панську землю собі хапонути... Ну, правда, зірвалася справа. Втекла Ольга з-під вінця до тітки у монастир.