Виряченими, нетямущими очима Трохим Паливода дивився у воскове обличчя черниці, спантеличений її словами. Потім, опам'ятавшись, запитав:
— Що ти сказала мені? Не зрозумів... Ольга моя... в монастир?.. Сама пішла сюди в кубло черниче і племінницю за собою тягнеш? Так ти ж була бідна вдова, вона ж хазяйська дочка, а ти її на служіння богові... Такому не бувати!..— І він, гнівно блиснувши очима, закричав: — Прокляну!.. Навіки прокляну!..
— Вгамуйся, Трохиме! Думай про царство небесне, про Всевишнього... В ньому повеління господнє. Не забувай, що всі ми на грішній землі тільки в гостях і мусимо, "побеждая страсти, утверждатися в вере и терпении, яко же праведный старец..."
— Прокляну!.. Чуєш? — гримнув Трохим Паливода на до чку, не слухаючи більше черниці.— Знеславити батька, зганьбити його честь... Як ти посміла втекти з-під вінця? Ходім!.. Ходім зараз же, а то я силоміць тебе примушу... За коси притягну до церкви...
— Що ти верзеш, Трохиме? Як повертається у тебе язик отаке говорити?
— Не заважай мені, Параско,— назвав він її мирським ім'ям.— Твоє діло божеське, а моє земне. Не в царстві божому — на землі дай мені пожити.
— Грішні твої слова... Грішна твоя душа.
— Ну, кажи: підеш? Чи тебе за коси доведеться...
Ольга раптом випросталась перед батьком, бліда, рішуча, оскаженіла... Такою ще ніколи вій її не бачив.
— Слухайте, тату, що я вам скажу.— Голос її тремтів, але в тому голосі відчувалася непохитна твердість.— Проклинайте, бийте, за коси... Та знайте — за старого пана не піду заміж... Я краще вб'ю себе або в річку кинуся... Чуєте?
Глянувши в її палаючі гнівом очі, він зрозумів, що коли Ольга зважилася втекти з-під вінця, то зважиться й на самогубство. Кілька секунд Трохим Паливода дивився па дочку майже безумним поглядом, потім несподівано заревів, мов зранений звір, і Ольга не могла добрати, чи то був крик скаженої, невдо-воленої люті, чи надсадне батькове ридання.
Він вибіг з келії. Вона ж з того дня лишилася в монастирі.
І зараз, пригадуючи своє нещасливе вінчання, Ольга з тугою в голосі вимовляє:
— Коли б не пан старий, а він, Максим... Та не мені — Мар'яні те щастя судилося.
Очі, пройняті тугою, не відриваються від образів.
— Я ж просила тебе, господи... Я ж молилася... Ночі безсонні... мрії... сподівання...
Ольга рвучко підводиться на ноги, ходить по келії мов неприкаяна, ламає руки, потім падає на ліжко і в лютій злобі глухо ридає...
Ніхто не бачить тих сліз. Ніхто не чує її ридання. В уяві Ольги постає Мар'яна у вінчальному платті й білій фаті. Щастям і любов'ю іскряться її очі, а поруч неї стоїть Максим, ніжно обіймає, цілує свою наречену...
Ольга, як безумна, схоплюється з ліжка, падає на коліна перед іконою, і губи її вимовляють нестямні слова:
— Не віддам!.. Не віддам їй Максима... Чуєш, господи? Я руку свою підійму на неї! Я отрутним зіллям її напою...
Ольга сама жахається цих страшних слів.
— Що я говорю? Що говорю?.. Тьмариться мій розум... А може, я божеволію?
Та це не божевілля, це скажена заздрість і ревнощі так ятрять серце черниці, і вона не знаходить собі спокою.
— Що мені робити? Що?.. Навчи, напоум мене, господи!
Блискавкою з'являється несподівана думка, і Ольга виходить з келії. Підсвідома сила тягне її до лісу, і вона йде й блукає там у марній надії зустрітися з ним. Але для чого та зустріч тепер, коли він засилає сватів до Мар'яни, коли він любить не її, Ольгу, а Мар'яну? Навіщо ж зустрічатись? Навіщо ятрити ще дужче серце неминучими стражданнями й болем?
І все ж непереборна сила примушує Ольгу шукати цієї зустрічі.
Зовсім несподівано з кущів ліщини на лісову дорогу вийшов Максим.
Ольга, скрикнувши, поточилась до придорожнього клена й закам'яніла там, вкрай розгубившись.
— Чого це ви так злякалися? — спитав він її, не впізнаючи одразу врятованої ним черниці.
— Не знаю... Я не знаю...
— Десь я вас бачив,— сказав Максим, придивляючись до черниці.
Немов блискавиці пронизали серце Ользі, і вона, як зачарована, стояла перед ним, не в силі відірвати від нього своїх очей.
— Ви... мій рятівник,— тихо промовила Ольга. Пригадалася річка, і місячна ніч і черниця, що в ній була
схожість з Мар'яною. Дивна схожість!..
—— Я ще нічим не віддячила вам за моє врятування.
— Отаке! — засміявся Максим.— Хіба ж за це віддячують? На моєму місці всякий би так зробив. Я прийшов купатися, дивлюсь — людина потопає... То як же я міг не допомогти? Плавати я вмію... Нема за що дякувати.— І, глянувши їй в очі, спитав: — Скажіть, у вас є сестра?
— Є... Мар'яна... Двоюрідна сестра.
— То це ви, може, будете Ольга? — і Максим, простягнувши їй руку, відчув, як здригнулася в його долоні гаряча Ольжи-на рука.— Мені розповідала про вас Мар'яна. Давно хотів зустрітись... А от бач, як воно трапилось... То будьмо знайомі... Максим.
— Скажіть, це правда, що ви сватаєте її, Мар'яну? — несподівано запитала черниця.
— А хіба вона вам говорила про це?
— Я була сьогодні у її батьків...— і замовкла. Потім, гарячково схопивши його руку, зашепотіла: — Я мріяла про день зустрічі з вами... Я... Я прошу вас, зачекайте... Не сватайте... Я розумію, вам дивно це слухати, але я вирішила... Я скажу все... відкрию вам правду,— говорила Ольга, задихаючись від хвилювання.— Коли ви врятували мене, відтоді я ночами не сплю... В думках моїх, у моєму серці... Ой, що я говорю? Не треба... Не час...
— Ви чимсь стривожені...
— Я, мов той Каїн, блукаю по лісу, шукаю зустрічі... з вами... Я думаю про вас... Я... я...
Нестямна в своєму поривному признанні, Ольга кинулась Максимові на шию, припала до нього жадібним поцілунком...
— Я божеволію... Я сама не знаю, що робиться зі мною... Максиме, я люблю вас... Не смійтеся з мене... Пожалійте... Я покину "пустинь", скину з себе черничий одяг... Поїдемо на хутір до мого батька. В ноги йому вклонюся, благатиму... Він зглянеться. Він мусить зглянутись. Я скажу йому: "Тату, ось він, мій наречений". А там у нас сад, пасіка, земля... Тільки скажіть, чи згодні? Не дивіться па мене такими очима. Я жити не можу без вас... Ой, не те я говорю, зовсім не те...
І вона несподівано заридала.
Розгублений Максим не знав, що з нею робити.