— Лихе задумав ти, чоловіче! Покинь, доки не пізно, бо буде каяття, та не буде вороття!
І враз по тому стулилася стіна, брус лежав на своєму місці сірий, як звичайно; у горбаня в одній руці блищала сокира, а в другій торохтіли обценьки, бо ж він увесь трусився.
— Знову Мара! — скрикнув він. Кинув сокиру в один бік, обценьки — в другий, а сам ускочив у хату...
Отож і на цей раз не допустила його Мара до злочину.
Тим часом брат оженився. Прийшла до них в хату його жінка. Була вона вродлива, весела, моторна, чепуруха. В хаті, де раніш було сумно та вогко, тепер стало весело, тепло, чисто. Вчасно готова їжа, шмаття добре випрано, одежу полатано. Одне слово, стало братам жити добре. Здавалося, що навіть горбань став добріший, бо ж та братова його жаліла, доглядала, піклувалася ним, таки й справді, як рідним.
Так прожили вони майже рік. І народилась у братової дитинка. Манесенька, рожева та голосиста. Батьки не могли на неї нарадуватись. Дякували Богові за своє щастя та складали гроші, щоб купити корову, бо ж малому треба було багато молока.
Й знову прокинулися в горбаневому серці терпкі заздрощі. Й ще дужче, як було раніш, почало в нього в грудях клекотати. І заздрив він, і ображався, що тепер братова тільки й дбала про мале дитятко, а на нього, горбаня, зовсім не зважала.
І от, того дня, як брат з братовою пішли на ярмарок купувати корову, а дитину лишили спати вдома, раптом налетіла на горбаня страшна думка. Нічого не міркуючи, підскочив він до колиски, де спав той маленький його небіж, й, не дивлячись на дитину, перевернув колиску. Мале так і гупнуло на долівку. Залунав його болісний покрик, але ж горбань метнувся до дверей, вискочив у двір, з двору — на шлях та й подався до річки. Тільки над самою річкою він спинився і тут угледів, як в затінку, під кущем заколивалась вода, а відтіль з'явилася гола горбата дитинка. Сльози текли у неї з сумних очей, й вона ніби промовила:
— За що ж ти мене безневинно покалічив? Ніколи відтепер не зазнаєш ти жодної хвилини спокою...
І не встиг горбань відскочити від річки, — враз потемніло небо, загуркотів грім, прорвалася одна-друга-третя блискавка. Жах охопив горбаня, й побачив він у тім небеснім вогні Мару. Вона була маленька, мов волохатий темний клубочок, викотилася з блискавки й покотилася просто до нього. Горбань з диким криком кинувся втікати, але ж почув, як Мара наздоганяє його, як дереться йому по литках, крижах, спині, горбові й видирається на в'язи. І почув він над самим вухом тихий, сухий голос, неначе два сухих листки терлися один об одного:
— Я двічі тебе попереджала. Але ж ти, лихий чоловіче, мене не послухав. Тепер я мушу лишитися з тобою на все твоє життя й ні на хвилинку, доки будеш жити, не забудеш ти свого злочину!..
Що вже далі говорила Мара, горбань не чув: він втратив чуття і впав просто обличчям на шлях...
З того часу не знав лихий брат жодної хвилинки заспокоєння. І вдень, а найбільше вночі перед нього вставали грізні примари, страшні привиди. То йому видавалося, що якийсь велетенський мрець кидає його з височенної кручі в страшну, темну безодню, а він летить сторчголов у прірву й падає там просто горбом на гостре каміння. То знов, тільки заплющував він очі, — бачив, як маленька, чорна, волохата Мара шкребеться у нього в горбі, вилазить відтіль, проверчує його голову й лізе до нього в мозок...
І тоді на нього найшло каяття. Почав він благати Мару, щоб вона відібрала у нього життя. Але Мара йому відповідала:
— Відібрати життя в людини може тільки Смерть. Я ж не можу того вчинити, хоч мені й дуже тебе шкода. Отож, щоб полегшити твої муки, я зроблю тебе верблюдом. Ти будеш багато працювати. На своєму горбі завжди матимеш ти важкий тягар. Але ж тоді я покину тебе, бо мене посилають тільки до людей. Тоді тобі полегшає...
— Зроби мене верблюдом! Чим хочеш зроби мене, тільки покинь! — просився горбань.
Так вона й учинила.
Другого ранку горбань прокинувся в піскуватій, розпаленій сонцем пустелі. Він був великий і голодний. На спині в нього трусився м'який, салистий горб, далеко більший, як він мав раніше. На колінах були тверді мозолі, на ногах та руках замість пальців були ратиці, а все тіло обросло жовтою брудною вовною.
Тільки розплющив він очі, підступив до нього чорний араб в білій одежі й погнав його до потоку. Горбань жадібно нахилився до води й побачив, що весь він змінився так, що вже ніхто ніколи не зможе його впізнати. Тільки самі очі лишилися такі, як були й тоді, коли він ще був людиною...
І з тих людських його очей полилися сльози. Але ж горбань плакав не того, що він вже не був людиною. Він плакав з радощів, що може спокутувати свій незамолимий гріх й що за те вже не буде більше карати його жахлива Мара...
Напився він чистої води, пішов, куди звелів йому його господар, став навколішки, поки той навантажував йому на горба тяжкі паки, й слухняно пішов, вкупі з іншими верблюдами жовтими, метючими пісками...
Ніколи ніхто й не догадався, що той верблюд — людина-горбань. Тільки всі, хто його бачив, не могли надивуватися, що були в нього зовсім людські очі, лагідні, плохі, але ж сумні-сумні...