Були собі тато й мама та й мали вони двох синів. А були вони дуже бідні. Тяжко їм стало двох дітей годувати, от через те й згодилися вони віддати одного свого сина на виховання до бабусі. Так на якийсь час і розлучилися брати.
Старшого брата, що лишився дома, добре доглядали й дуже любили, бо він був хлопчик дуже лагідний та слухняний. Молодшого ж брата бабуня доглядати добре не могла. Тим-то він здебільшого був на вулиці, грався з поганими хлопцями, мучив горобців, бив собак, а коли ніхто не бачив, то ще й шибки по хатах розбивав камінням.
А як був він шибеник і розбишака, то ніхто його не любив, ще часто й за вуха смикали. Та те йому не помагало, бо ж звісно, кого б'ють в дитинстві, той ще більше шкоди робить, та виростає недобрим і суворим. До того ж трапилося ще з тим меншим братом нещастя. Він балувався з сокирою та якось упав на неї, поранив собі спину й став з того часу горбатим.
Коли ж померла бабуся, забрали його тато й мама додому. Тільки ж як побачили вони, що він такий недобрий, неслухняний та брехливий, то й вони стали його менше любити, як любили старшого брата. А від того молодший брат став ще дужче лютувати, зробився зовсім лихим та несправедливим.
Як повмирали ж і тато з мамою, лишилися брати самі собі на білому світі. Старший, добрий, почав ходити на заробітки та й заробляв і собі на хліб, й меншого, слабого брата годував. А той, як через свій горб не міг тяжко працювати, — робив тільки саму легку, хатню роботу.
Однак, дарма, що старший брат ставився до горбаня добре, — горбань, проте, його не любив. Ну, а коли вже одна людина не любить другої, то вона так і силкується знайти в нелюбові щось погане. Навіть, коли в дійсності того поганого й не буде, то лиха людина щось, мовляв, з вітру вигадає.
Отож і горбань, що далі, то більш на свою долю почав нарікати, що далі, то більш своєму доброму братові заздрив.
"Мало чого, що він добрий! — думав сам собі горбань. — Не штука бути добрим та лагідним, коли маєш таке здоров'я та силу. Я теж був би такий, коли б мене не били в дитинстві та коли б я був такий ставний та дужий, як він. Тоді я б не потребував його допомоги. А то ж я каліка! Що я можу?!"
Й починав він згадувати своє терпке дитинство, як йому завжди гірко жилося, як його бабуся раз у раз лаяла та й била... А тому ж — завжди всі годили. То був мазунчик!..
І через ті свої думки покинув горбань всяку роботу, став ледачий та неохайний.
Старший брат прийде з роботи додому, а в горбаня ні хата не підметена, ні піч не топлена, ні страви не зготовлено.
— Може, ти хворий, братику? — запитає його старший брат.
Але ж ніколи нічим не попрікне.
— А ти ж хіба сам не бачиш чи не знаєш? — гостро йому відповідав горбань. — Коли в людини такий горб на спині, тож не може вона бути дужою!
— То ти б полежав, а вже я сам зроблю все, що треба! — спокійно на те говорив йому старший брат.
І дарма, що був зморений на тих заробітках, ще й всю хатню працю сам поробить.
А горбань сидить у кутку й сам не знає, чого гнівається та лютиться. Сердило його й те, що брат все так швидко робить, дратує його навіть і те, що до нього той такий добрий.
"Краще б він мене вилаяв або вдарив, ніж отак мене мовчки допікає тим, що він дужий та добрий, а я каліка й сердитий!" — міркував він сам собі.
І якось намислив горбань зробити братові щось лихе — до того його та злість гризла.
"Нехай, — думав, — і йому так тяжко буде жити, як мені!"
Тільки ж що саме він може йому гидкого зробити, — ще не вигадав. Але ж та настирлива думка почала його мов вогнем палити й удень, і вночі. Став він наче сам не свій: не спить, не їсть, а тільки про те й мислить.
І довідалася про ті його думки Мара. Довідалася й почала вона його пильнувати, щоб не допустити до недоброго вчинку. От і стала вона невидимо скрізь за молодшим братом ходити. А звісно ж, що Мара приходить до тих людей, які намислили або вчинили щось лихе своєму ближньому.
Якось раз пішов горбань у ліс по дрова. Зібрав він сухі віти, хмиз і побачив біля себе корячкувату деревину. А як він увесь час настирливо думав про брата, то й помислив:
"А бодай же він повісився на цьому дереві!"
А втім, деревина розправила одну корячкувату галузину, немов страшну, довгу руку, та й посварилася на нього сучком, неначе товстим пальцем.
Страшенно злякався горбань. Кинув оберемок хмизу та, що сили було, дременув з лісу додому.
Після того він неначе трохи вгамувався. Знову почав краще й ретельніше працювати, в господарстві братові допомагати. Не гиркав ні з сього, ні з того на брата, став трохи лагідніший. А коли ж в його серці знову закипала злість, згадував про те дерево, що на нього в лісі сучком сварилося, й затихав.
Одної неділі прийшов додому добрий брат веселий та радісний.
— Ну, братику, — сказав він горбаневі, — тепер вже ти трохи відпочинеш.
— А що там таке? — промимрив той.
— Та надумав я, брате, одружитися. Покохав я гарну дівчину, й вона мене дуже полюбила, то от ми швидко й поберемося. Буде у нас в хаті господиня. Вона нам всю хатню роботу поробить, а ти вже не матимеш жодного клопоту.
Нічого не відповів горбань, тільки вчув, як його, мов обценьками, здушили злість та заздрощі. Ударила йому в голову думка, що от його, горбатого, напевне, жодна дівчина не покохає. І те йому потім прикрим видалося, що доведеться тепер увесь час дивитись на братове щастя та гризтися, що він, горбань, такого щастя ніколи не зазнає.
І знову лихі думки почали плодитися в горбаневій голові. Згадав він і про ту деревину, що на нього в лісі сварилася, але ж на цей раз сам собі промовив:
— Бач! За нього навіть Мара заступається! Навіть нечиста сила — й та на його боці!
І з того часу ще дужче злість закипіла в його серці.
От і вирішив він вночі, що перешкодить братові оженитися. Щодня бачив він, як добрий брат, наморений за день, падав увечері на ліжко, мов клунок. То й намислив горбань покласти братові у ліжко сокиру, неначе ненароком. А той, мовляв, як гупне на постіль, то й поріже собі крижі й буде таким же горбатим, як і він. Тоді вже й наречена його відцурається, й жодна інша дівчина не захоче.
Так його та думка запалила, що не міг він влежати далі. Прислухався: спить брат і не поворухнеться. От встав він із свого ліжка, босоніж вийшов з хати, вхопив сокиру, щоб її нагострити. Але ж тільки він сягнув рукою до бруса, — коли це раптом брус увесь почервонів, мов розпечене в кузні залізо. Але ж горбань — за обценьки й хотів його вхопити обценьками. Та тільки ж той брус відсунувся та як стукне в стіну, — стіна враз і розступилася, а горбань побачив там великого кістяка, загорнутого у біле запинало. Кістяк підвів одну руку й глухо йому проказав: