РОМАН
З англійської переклав Павло НАСАДА
Після того, уважно вивчаючи, що таке є я сам, я зміг уявити, що не маю тіла, що немає ані світу, ані місця, де б я перебував, однак ніяк не міг уявити, що саме тому й не існую; навпаки, з того факту, що піддаю сумніву істинність інших об'єктів, зрозуміло й безперечно випливало, що я існую. А коли б перестав мислити, то, дарма що все решта, яке я будь-коли уявляв, було істинним, все ж не залишилося б підстав для висновку про те, що існую. З цього я довідався, що я субстанція, вся сутність, або природа якої полягає в мисленні, субстанція, котра для свого існування не потребує ніякого місця й не залежить від жодної матеріальної речі. Таким чином, моє "я", душа, яка робить мене тим, чим я є, зовсім відмінна від тіла і її легше пізнати, ніж тіло; і навіть якби його зовсім не було, вона б і надалі залишалася тим, чим вона є.
Рене Декарт, Роздуми про метод
СІЛЬВІЯ: А зараз про серйозне. Зорі віщують, що я вийду заміж за вельможу і ніяк не менше.
ДОРАНТЕ: Якщо б то був я, то почувся б у небезпеці й утік зі страху, що твій гороскоп справдиться. Я не вірю в астрологію... але щиро вірю в твоє обличчя.
СІЛЬВІЯ (до себе): Отже ж набрид! (До Доранте): Може, пора припинити? Яке твоє діло, якщо моя доля скидає тебе з рахунку?
ДОРАНТЕ: Але вона ніколи не віщувала, що я не закохаюся в тебе.
СІЛЬВІЯ: Ні, але також ніколи не говорила, що тобі від цього буде добре. І повір мені, це таки правда. Гадаю, ти здатен говорити про щось інше, крім кохання?
ДОРАНТЕ: Одразу, як тільки ти перестанеш викликати його.
СІЛЬВІЯ: Ні, це ж обурливо. Я вже втрачаю терпець. Востаннє кажу: годі мене кохати!
ДОРАНТЕ: Хіба б тебе не було на світі!
Маріво, Гра кохання й випадку
І
Всі їх уявляли молодими, вродливими, цнотливими дівчатами, які віддають перевагу самотності, зазвичай з'являються в різному вбранні, залежно від того, покровительками якого мистецтва чи наук вони є.
Лампрієр, Музи
Світоносна безформна імла... таке відчуття, що вона пливе, мов божество, наче вона всьому початок і кінець... альфа й омега... згусток свідомості над білим мревом і погляд згори вниз; затим по певному часі гострота щастя вщухає,— якесь момотіння й шастання тіней перекреслює враження про безмежний простір і неосяжні володіння, спадає на думку щось набагато дрібніше й непривітне. І вже тут, коли саму сутність пронизує приреченість падіння, бурмотіння переходить у голоси, тіні перетворюються на людські обличчя. Так буває, коли переглядаєш іноземний фільм. Нічого знайомого: мова, місце дії, дійові особи — все чуже. Образи та поняття починають пливти: ось вони зливаються в одне, ось розпадаються на частини, мов амеби в болоті,— вочевидь неймовірно заклопотані, а насправді безцільні в своїй метушні. Ці поєднання форм і відчуттів, напівзнайомі звуки та звукосполучення,— вони знаходять відгук у душі, наче алгебраїчні формули шкільних днів, викарбувані в пам'яті з допомогою старого як світ зубріння, хоча вже давно забулося їхнє застосування та спосіб виведення. Очевидно, йдеться про відчуття, але позбавлені особистого, всього того, що вирізняє особу від особи; й позбавлені часових форм, усього того, що вирізняє теперішнє від минулого й майбутнього.
Ще якусь хвилю це почуття безособовості супроводжується втішним пізнанням своєї величі, підозрою, що якимось чином пощастило дістатися на сам верх. Але й воно брутально розсипається від дотику немилосердного демона дійсності. Наче в умоглядному сальто, зовнішній примус приводить до непоборного висновку, що насправді спина торкається ліжка, і не може бути й мови про величне паріння в стратосфері на перині ямбічних пентаметрів. Ось просто над головою світиться настінна лампа. Непоказна, прямокутна, з білого пластику. Світло. Ніч. Невеличка безлика кімната, блідо-сірі стіни кольору чаїного крила. Вічне забуття... принаймні нічого не відбувається, нічого особливого. Якщо не брати до уваги двох жінок, що пильно дивляться згори вниз.
На ближчому й набагато уважнішому обличчі читається потаємний докір, що призводить до небажаного висновку: чомусь їхня увага прикута до цього місця... скажімо, до "мене". На обличчі розквітла усмішка, жінка нахиляється. В її очах одночасно співчутлива й скептична стурбованість: може, я симулюю?
— Любий?..
Боляче шпигає гнітюча підозра, що я — не просто якесь "я", а "я" чоловічого роду. Ось, мабуть, чому мене враз переповнює почуття нижчості, безпорадності та глупоти. "Свідомість", "я", або ж все-таки "він", видивляються, як вуста жінки опускаються все нижче і нижче, наче парашутист. Затим торкаються його чола. Дотик і запах... це не може бути ані кіно, ані сон. її обличчя зависло прямо над ним. З рожевого отвору чуються пошепки вимовлені слова:
— Любий, ти знаєш, хто я? Здивований, він мовчить.
— Я — Клер1.
Усе одно нічого не ясно.
— Твоя дружина, любий. Пам'ятаєш?
— Дружина?
Невимовно дивно й лячно: дізнатися про вміння говорити тільки завдяки почутим звукам. Карі очі натякають на страхітливу прірву подружньої зради. Він намагається сполучити слова з особою, особу — з самим собою. Нічого не виходить. Зрештою переводить погляд на молодшу жінку, яка стоїть з іншого боку ліжка. Вона теж усміхається, однак її усмішка професійна й байдужа. Ця жінка тримає руки в кишенях, вона уважно спостерігає за тим, що відбувається, і на ній білий лікарський халат. А зараз з її губів теж зриваються слова:
— Ви можете сказати, як вас звати?
Аякже. Ім'я!.. Імені немає. Нічого немає. Ні минулого, ні де, ні звідкіля. Відчуття порожнечі під ногами й майже одразу усвідомлення її неподоланності. Він падає, у відчаї хапається за порожнечу, але ні за що хапатись, нема на що спертися. Він із раптовим жахом шукає очима порятунку в очах жінки у білому. Та підступає ближче:
— Я — ваш лікар. А це — ваша дружина. Будь ласка, погляньте на неї. Ви пам'ятаєте її? Ви бачили її раніше? Вам щось про неї відомо?
Він удивляється. В погляді дружини сподівання, а ще біль і майже роздратування, наче їй відразливі й сама безглуздість розпитування, і його порожні очі. Вочевидь вона нервується і вже втомилась, на ній надто багато фарби,— наче одягла на обличчя маску, щоб стримати зойк. Зрештою, хоче чогось, чого він не може їй дати.