Такої ж думки про швидке весілля був і третій їхній компаньйон, ломжинський кантор, з яким Иісон Швальб замкнувся в льоху в окремій кімнаті і під великим секретом розповів про свій блискучий план. А що цією кімнатою була кухня, де ломжинська канториха саме готувала обід, то вже й для канторихи це перестало бути таємницею, та й канторові діти, вся музична сімейка вичікувала, коли вже справлять заручини, а потім і весілля?
Тільки одна людина нічогісінько не знала. То був Лео Рафалеско. Він навіть гадки не мав про все, що тут готується. Його голова й серце були там, де канторова дочка, там, де тепер уславлена Роза, чи Розалія Співак, до якої він прагне всіма поривами душі, яку бачить уві сні й марить нею наяву, задля якої він ухвалив покинути на смертельній постелі свого старого друга Гольцмана, що для нього, життям жертвував, і Гольцманову сестричку, яка танула, мов свічка, й не могла навіть попрощатися з ним. Ах! Які бридкі вчинки дозволив він собі останнім часом — простити собі цього не можна.
Лежачи тепер на гойдалці в каюті пароплава, де він потроху вичунював, Рафалеско думав: як він міг так низько впасти, так злочинно повестися з найближчими друзями, простими безневинними людьми...
Наче сумний калейдоскоп, наче панорама різних картин, одна чорніша від одної, проходило перед очима все його життя аж до сьогодні, і він не бачив у ньому майже ні одної світлої цяточки, жодної ясної рисочки. Самі чорні барви, тільки підлота й злочини. Батька обікрав... З дому втік... Матір убив... Гольцмана обдурив... Златці набрехав, безчесно ошукав, удав з себе брата, пообіцяв їй любов, розбив юне безневинне серце... А тепер він їде в далеку невідому країну назавжди, навіки! Ні, він мерзотник серед мерзотників. Він вартий того, щоб його ненавиділи, ба й сам цієї миті ненавидить себе, кається, спокутуючи гріхи. Він огидний, осоружний сам собі! Ой голова! Голова!..
— Все ще голова?..
Так спитав знайомий голос, голос жінки, що сидить біля його ліжка, тримаючи руку на його чолі, гладячи його, відкидаючи скуйовджене волосся, що спадає йому на очі, дивлячись на нього так тепло, так дружньо й закохано. Хто б це міг бути? Він відчув запах пудри й парфумів, знайомих парфумів. Заприсягтися можна, що це Генрієтта Швальб. Рафалеско розплющив одне око, потім друге і побачив близько перед собою знайоме біле напудрене обличчя з червоними підфарбованими губками. Так. Це Гепрієт-та Швальб. Біле напудрене запашне обличчя присунулось близько-близько до його обличчя. Її очі заглядають глибоко в його очі, а червоні, дуже підфарбовані, губки шепочуть йому зблизька: "Любий! Прекрасний! Дорогий!.."
У цю хвилину геть усе забуто. Забуто, що він оце тільки, каючись, бив себе в груди. Забуто навіть, куди й до кого він їде і хто він такий. Він прислухається, як рука гладить його, як очі дивляться на нього й як губи шепочуть йому: "Любий! Дорогий!" Ще хвилина — і він обіймає її обома руками. Ще хвилина — і її червоні губи нахиляються до нього ще ближче та зливаються з його губами, завмерши в довгому-довгому поцілунку.
Можна передбачити, що цей поцілунок даром не пройде нашому героєві. Мабуть, що це був розрахований поцілунок, поцілунок при свідках, інакше-бо чого ж за дверима саме в цю хвилину з'явилися три особи: містер Кламер, Нісон Швальб і ломжинський кантор?..
Розділ 22
АМЕРИКА, АМЕРИКА
З усіх пасажирів, що того дня прибули до Нью-Йорка пароплавом "Атлантик", ніхто так не квапився до виходу, ніхто так не хвилювався, не нервував і не мав такого безтямного нещасного вигляду, як наші брати-євреї. І це легко зрозуміти: адже найбільша частина єврейських пасажирів належала до тих, що звуться "емігрантами". Це ж бо ті люди, що прибували в Америку, шукаючи нової домівки замість старої, яка так погано повелася з ними й нещадно викинула напризволяще... Вони дивились на цю країну, як на месію, і, як вівці, збивались докупи. Серце калатало, пульс доходив до ста двадцяти: "Владико небесний, любий боже! Що чекає на нас тут, у цій благословенній країні?.."
Рідко хто з них не мав у Нью-Йорку сина або дочки, чоловіка чи жінки, родича, рятівника, друга, знайомого, які чекають на березі й готові зняти їх з пароплава, полегшити їм поневіряння, якого доводиться зазнавати на першій же станції, що має приємну назву: "Острів сліз".
Для єврейських емігрантів це спокута, чистилище, де грішні люди повинні очистити свої душі, щоб потім вільно вступити в рай. Колись це чистилище звалося "Кессель-гарден". Тепер воно зветься "Еліс-Айленд". Назва змінилася, але муки й страждання, стогони й сльози, знущання й поневіряння лишились ті самі і, з божої ласки, залишаться, мабуть, і надалі, поки людина панує над людиною, поки час від часу виявлятиметься, що люди не позбулися ще звірячої подоби...
* * *
Серед усіх пасажирів, які вийшли на палубу глянути на золоту країну, поки що на віддаленні, були також мандрівні актори нашої пересувної трупи "Кламер, Швальб і К°". Приємно було спостерігати цю групу веселих емігрантів, що причепурилися кожний згідно з його смаком і станом, приготувалися зустріти "золоту країну Колумба" як годиться — урочисто й святково.
Брати ПІвальби одяглися в найкраще святкове вбрання, спершу старанно поголившись, не залишивши жодних ознак рослинності на обличчі: ні бороди, ні вусів, гладко й рівно, як тарілка. Проте обидва брати по-різному виглядали. Нісон скидався на німецького ковбасника в святу неділю, а другий, Ізак, був більше схожий на російського капрала, який щойно пішов у відставку і дав слово більше не пити горілки, лиш саме пиво.
Зате містер Кламер утер носа їм обом. Він розчесав направо і наліво свою широку бороду, зовсім як генерал Скобелев *. Білосніжна сорочка з білим галстуком під смокінгом з великим вирізом мали надати йому принадності справжнього джентльмена, якби, на жаль, він не скидався на обер-кельнера розкішного ресторану. Проходячи повз їдальню, він глянув на себе в дзеркало, зупинився на мить, очевидно, цілком задоволений. Містер Кламер був переконаний, що на цьому пароплаві він чи не найвродливіший чоловік. Подивимось, що скаже Нью-Йорк? Може, в Америці є й кращі за нього?.. Містер Кламер не міг стриматись і сказав сам собі з скромною усмішкою: