Мандрівні зірки

Страница 73 из 148

Шолом-Алейхем

— Тату, ще?

— Ще, ще! — відповідає йому батько, збираючи мільйони. Раптом чути вдалині шум, галас.

— Досить трусити! — каже він синові й прокидається. Виявилось, що він лежить разом з хлопчиком на долівці, одежина в головах. У хаті повно людей. Хазяїн білий як крейда, хазяйка заламує руки й плаче:

— Мої перли! Де мої перли?..

Він підвівся з долівки, хотів піти до дверей, але йому сказали:

— Пробачте, пане добродію, ми вас спершу обшукаємо...

— Як то — ви мене обшукаєте?

— Ми роздягнемо вас,— сказали йому,— догола, вас і вашу дитину, і обшукаємо. Може,— сказали вони,— вночі до вас помилково залізли хазяйчині перли...

(Очевидно, тут не вистачає кількох сторінок, бо з дальшої розповіді переконуєшся, що Стельмах з його вундеркіндом уже в Петербурзі, і хлопчика звуть уже не Гер-шонько, а Гриша, і що він уже одержує стипендію).

Прибули до Петербурга, а місто кипить. Ходимо від одного до другого, від другого до третього. Тут сніданок, там обід, а там вечеря. Дитину скрізь просто на руках носять... Усюди, де тільки влаштовуються бал, концерт, вечір, тільки й чути: "Гриша Стельмах", "Гриша Стельмах". Студенти, професори, дами — усі в один голос: "Гриша Стельмах!" Про гроші годі й казати, адже хлопчик одержує стипендію. Щоправда, стипендія коштувала батькові багато крові й зусиль. Довелося побігати по місту, помучитися, зазнати образ. Насилу, з превеликими труднощами, пощастило, і то завдяки одному вельможі (кат, душогуб! — а проте допоміг!). Одне слово, довго розповідати... Так минув рік і ще кілька років. Дитина росла, а слава зростала ще швидше. Вже немає, хвалити бога, де взяти для хлопчика вчителя. Край. Немає професорів у Петербурзі. Він усіх перевершив. Що буде далі? Час подумати про майбутнє. Завжди стипендію не даватимуть. Пора са-мим почати заробляти. Треба виїхати з хлопцем у великий світ, і то якомога швидше, бо поки "вундеркінд" — дитина, це — чудо на яке кожен хоче подивитися, а тільки-но скине короткі штанці, дитина вже не дитина, і чудо вже не чудо. Хто його зна, що виросте з хлопчика і в чиї руки він може попасти... Отже, треба поспішати... Так вирішив батько і так воно було, тобто не так усе робиться, як мовиться. Виїхати у великий світ — коштує чимало, а грошей катма. Що ж робити? Треба шукати виходу, знайти компаньйона: твої гроші, мій крам... Господь бог допоміг йому, він знайшов охочого, німця, на прізвище Шульц, який взяв на себе всі витрати з умовою: скільки зароблять — ділитимуть нарівно: половина тобі, половина мені. Лишилася одна тільки заковика, одна маленька дрібничка: Шульц хотів укласти контракт на десять років. "Німцю! Ти збожеволів чи з глузду з'їхав? Які такі десятки років? Досить одного року, двох, трьох років, нарешті!" Але ж той затявся, хоч гвалт кричи. Ото ще впертий німець! Тим часом зволікати далі не можна було. Гроші кінчаються, з дому пишуть, щоб і їм переказували на витрати. Туди-сюди, на-силу-силу порозумілися, домовились на п'ять років. Розписалися в контракті, як належиться, і в добрий час подались у великий світ. Почали гатити концерти, один за одним, і, хвалити бога, вдало. Куди б не приїхали, робилося щось страшне. Всі, як на пожежу, збігалися послухати Гришу Стельмаха. Людей — як піску на дні морському, як зірок у небі. Багатіїв, магнатів, панів, вельмож — достобіса, начя мухи, що злітаються на солодке, а гроші, гроші сиплються звідусіль. Досадно тільки, що треба ділитися з отим німцем! За віщо йому давати стільки грошей? Що він уклав у діло: батькову спадщину? Чи це така вже велика наука? Він сам, хвалити бога, знає, як провадити концерти. Теж мені велике діло: приїздиш до якого-небудь міста і насамперед сповіщаєш усі газети, тобто платиш за анонси, а вони починають бити в барабани: "Гриша Стельмах має приїхати!", "Гриша Стельмах їде!", "Гриша Стельмах приїхав!" Наймаєш зал або театр, розвішуєш афіші, друкуєш квитки, і вся премудрість. Шкода, та й годі, що треба з німцем ділитись. Але, коли вже встряв, нічого не поробиш, пропаща справа. Єдина втіха, що ось-ось закінчаться п'ять років, контракт утратить 5 силу, і він попрощається з німцем. Хто тоді зможе рівнятися з ним? "Його крам — його й гроші..."

Так, гладячи собі черевце й сяючи на обличчі, закінчив Стельмах свою біографію і почав розпитувати в Щупака, що чувати в нього і взагалі в єврейському театрі? Бо єврейський театр для нього, сказав Стельмах, то найбільша насолода. Синові концерти — це заробітки, але ж розважитись він іде до театру. До єврейського театру. Він дуже любить єврейський театр і тому знайомий з усіма єврейськими акторами. Саме тому зав'язалася його дружба з Щупаком. Приїжджаючи до будь-якого міста, розповідав Стельмах, він насамперед допитується, де готують єврейські страви і чи є там єврейський театр? Єврейська риба і єврейський театр — чи є щось кращого на світі? Ще перше, ніж прибув сюди, він уже чув, що в його друга Щупака є новина, якась співачка Роза Співак. її дуже хвалять...

— Оце вона,— сказав йому Щупак, показавши на мене червоними безбровими очима. Стельмах простяг мені руку, теплу, м'яку, як подушка, волохату руку з короткими волохатими пальцями, а на обличчі йому розпливлася солоденька усмішка — ось-ось розтане від насолоди.

— Таки справді? — спитав він.— Хто вона й звідки?

— Вона моя племінниця з Варшави, сирітка, без батька, без матері,— не червоніючи, бреше Щупак, стулює зморщені губи і хоч би навіть скривився.

— Бідолашна! — з жалісливою усмішкою каже Стельмах, потискує мені руку і, прощаючись, обіцяє, що прийде ввечері.

— Будь-що прийду,— сказав він,— послухати, як ви співаєте.

— З хлопцем? — спитав у нього Шолом-Меїр Мурав-чик.

— Воронь боже! — відповів Стельмах і, як обпечений, аж підхопився з місця.— Як то? Мій Гриша піде в єврейський театр? Ха-ха! Якби я хоч раз з'явився з ним у єврейському натовпі, все пропало б — корова разом з налигачем... Не тому що він у мене не єврей, крий боже! Навпаки! Але це треба зрозуміти. Це тонка матерія... (Тут Стельмах показує короткими товстими пальцями, яка це тонка матерія).— Що ви, жартуєте,— сказав він,— з моїм Гришею? Мій Гриша їздить тільки першим класом, там, де євреї не їздять... І зупиняється тільки в найкращих, найрозкіпшіших готелях. А як треба піти на концерт — нехай це буде за три кроки від готелю,— він лише їде, і тільки у критій кареті. На нього,— каже він,— не можна дивитися просто, без грошей, ха-ха. Коли хто хоче на нього подивитися, треба спершу звернутись до німця. А німця,— сказав Стельмах,— поважають, хоч цей німець, між нами кажучи, також єврей, незважаючи на прізвище Щульц. Але він не хоче, щоб про це знали... Не личить... А тому, коли хтось приходить до мене й хоче побачити мого Гришу, попросити якоїсь послуги чи просто познайомитись, я його відпроваджую до німця, ха-ха, до німця!..