— Атож! Багатим щастить у всьому, навіть з дітьми, чи бачили ви таке!..
Сидячи тепер так близько коло Розки, Лейбці було прикро, що саме тепер йому бракувало слів. А Розка теж не знала, чи розмовляти з ним. Та й як, про що саме з ним говорити?.. Обоє думали одне про одного, і обоє мовчали... Раптом гаснуть лампи, в театрі настає темрява. Ознака, що незабаром розпочнеться... Чути було тільки різні голоси глядачів:
— О-о-о!
— Акурат, як у Єгипті!
— Ай-яй-яй, нога моя!
— Так вам і треба, хто вам винний? Маєте зайву ногу? Треба було її залишити вдома!
Тихше, чорти вашому батькові!
В залі всі пожвавішали. Лейбка не розумів, коли й як це сталося, але Розчина ручка — м'яка, гладенька, тепла рученька — опинилася в його руці. Він тримав її якусь мить у своїй руці, потім стиснув цю ручку, неначе хотів спитати: "Задоволена?.."
Вона йому відповіла теж потиском руки, що мало означати: "Дуже!.."
Піднялася завіса.
• Розділ 9 У РАЮ
• Розділ 17
• Розділ 27
• Розділ 34
• Розділ 42
• Розділ 49
• Розділ 57 ЗА КАРТАМИ
• Розділ 64
• Розділ 72
• Роаділ 79 У ЛЬОХУ
• Частина друга
• Розділ З
• Розділ 10
• Розділ 19 ЖІНОЧА РУКА
• Розділ 26
• Розділ 34
• Розділ 40
• Розділ 47
• Розділ 53
• Розділ 61
• Розділ 67
• Розділ 73
1
Розділ 9 У РАЮ
Якщо єврейсько-німецький театр * був для голене-штинців несподіваною, як манна небесна, насолодою, то для нашої юної парочки, багатієвого синка й канторової дівчини, це був рай. Божественний рай, куди не кожний сподобляється так легко вступити. їм, багатієвому синові й канторовій дочці, поталанило більше, ніж будь-кому. Щовечора, так, щовечора ходили вони до театру, займали найкращі місця, бачили й чули такі чудеса, які їм ніколи й не снилися.
Зовсім новий світ поставав тут перед ними. Світ, де люди переодягаються, геть змінюються, кружляють на сцені. Говорять чудно, напівєврейською, напівнімецькою мовою, співають і танцюють, виробляють такі міни, що можна луснути від реготу або ж зійти слізьми.
Невже все це роблять люди? Звичайні люди?
Ні, то не звичайні люди, як, наприклад, я чи ви. То або перелесники, дияволи, нечиста сила, або янголи з неба. Стоять, виступають, розмовляють... Кожен їх рух сповнений принади, чар. І все навколо — саме чародійство. І самі вони, багатіїв Лейбка і канторова Розка, з першої хвилини, тільки-но піднялася завіса, переносяться, зачаровані, в інший світ, у світ перелесників, дияволів, нечистої сили та янголів... А як опускається завіса — кінець чарам, зникають перевертні, дияволи, нечиста сила, янголи. Знову це люди, як і всі інші, звичайні люди. Знову колишній, старий світ. Вони почувають себе, немовби щойно були на сьомому небі, а тут раптом їх повернули назад на землю. І їм до болю жаль, що вони так швидко знову опинилися на землі. Вони втішаються тим, що ось ще раз підніметься завіса, і тоді знову будуть там, на небі, в раю. І отак завтра й післязавтра, і отак щодня.
Щасливі діти!
Скільки хлопчиків є в Голенешті, які заздрять Лейбці, що все це відбувається на подвір'ї його батька! Скільки є дівчаток в Голенешті, які заздрять Розці, що, завдяки її матері, вона стала вхожа в хороми Рафаловичів, бо що важить для таких багатіїв, коли разом з ними йде до театру ще одна людина?
— Моя дитина, нівроку, дуже прийшлася до вподоби багатіям! Та це й не дивно, чи бачили ви таке!..
Так вихвалялася канториха перед своїми сусідками, і щоб ніхто, боронь боже, не подумав, що вона виканючила цю ласку для своєї доньки, Лея додавала дуже дипломатично:
— Питаєте, як опинилась моя Розка у багатіїв? Це варто послухати. Іду оце я з базару, а мене зустрічає Бейлка, Рафаловичка, значиться. "Доброго ранку!" — "Доброго здоров'я!" — "Що чувати?" — "А що у вас чувати?" — "І не питайте, така буча в мене на подвір'ї. Театр. Радість, свято для моїх дітлахів. Для них це диво дивне. До речі, а що поробляє ваша?" — "Дякую, що їй поробляти?" — "Кажуть, що вона у вас дуже вдала?" — "Дякувати богові, гріх скаржитись!" — "Чому б вам не прислати її до мене?" — "Дякую. А що вона робитиме у вас?" — "Вона познайомиться з моїми дівчатами й, до речі, піде з ними в театр, що в цьому поганого?" — "Дякую, якщо тільки вона схоче, я їй, напевно, дозволю..."
Отак хитро виправдовувалася канториха Лея, хоч довелося їй навіть вигадати велику брехню, напустити туману, бо чого тільки не зробить мати заради дитини?..
Не тому, що ми хочемо взяти під захист канториху, але, заради правди, мусимо розповісти, як усе було, бо канториха не дозволила б своїй дитині аби з ким піти до театру; але з Рафаловичами — прошу, чому ні, з превеликою охотою! Навпаки, нехай люди знають, з ким зустрічається її дитина...
А наступного дня після вистави канториха Лея чатувала, щоб у присутності сторонніх перепитати в своєї доньки ще раз і ще раз:
— То чим учора тебе частували в багатіїв?
Або:
— Розко! О котрій годині ти йдеш сьогодні до багатіїв?
Або:
— Коли тебе, доню, ще раз запрошуватимуть у багатіїв повечеряти, не треба відмовлятися. Чого соромитись, чи бачили ви таке?..
Дурниці! Дочка навіть і гадки не мала відмовлятися. Розка почувала себе дедалі краще в цьому багатому домі. Щоразу, вирушаючи туди, вона проймалася святковим настроєм, як буває, коли йдеш до близького, доброго приятеля на родинне свято.
І нічого дивного тут немає. Розка завжди була там жаданим гостем. Світлий, просторий, багатий будинок Рафа-ловичів зустрічав щоразу канторову дівчину з однаковою привітністю, радістю, сміхом, гамором і галасом. І щоразу всі разом ішли до театру, сідали поперед усіх, і щоразу їй випадало сидіти плече в плече з синком Бені Рафало-вича, з Лейбкою... І щоразу, коли підіймалася завіса й у театрі ставало темно, її рука опинялася в його руці. І щоразу підносилися вони з землі, почуваючи, що їм виростають крила і якась сила несе їх угору, туди, високо-високо, на сьоме небо, аж у самісінький рай.
Розділ 10 /
ПІСЛЯ ВИСТАВИ
Після вистави канторова дівчина поверталася додому розпалена, щоки їй пашіли, очі по-особливому блищали, серце було вщерть сповнене радістю. їй здавалося, ніби вона ще чує, як бринять слова людей-янголів, перемішані з музикою й гучним реготом Рафаловичів, пригадувалося, як Лейбка сказав їй тишком, мало не на вухо, потиснувши при цьому руку: