Мандрівні зірки

Страница 69 из 148

Шолом-Алейхем

— Дівчинко,— сказав він,— ти біжиш так, що я ледве встигаю за тобою.

При цьому він розв'язав якийсь пакунок, а в ньому лежала подерта котяча шубка, й стара хустка.

— Що це таке?

— Це,— сказав він,— для тебе, кпцю, переодягнись, щоб тебе,— сказав він,— боронь боже, не впізнали. Нехай вони будуть,— сказав він,— мудрі, як сам цар Соломон, чорта пухлого тебе впізнають. Тільки загорнися добре, пташенятко, в хустку. Отак. Поки ми не прибудемо до залізниці,— сказав він,— щоб ти була німа як риба. Чуєш, любонько? Ні словечка, ані мур-мур!

Тут під'їхала підвода, запряжена трьома кіньми. Хрипун зупинив її. На передку сидів візник Шимон-Давид — я його впізнала в темряві,— а з буди вистрибнув директор Щупак, дуже схвильований чимось. Він відкликав хрипуна набік і почав з ним шушукатись. Про що — не знаю. Чула тільки, як хрипун, видно, нагримав на директора: "Йо-ло-пе!" Я стояла ні в сих ні в тих, загорнена в шубу й хустку, а ті двоє і далі шушукаються. Потім вони покликали візника і, коли той зліз з передка, повели його набік. Тепер вони вже шушукалися втрьох. "Господи! Які в них таємниці?" Візник Шимон-Давид, чую, став сваритися з ними. До мене долітали окремі слова: "Таке вигадали!.. Нічого собі гак!.. Де Пачешті, а де Новоселиці!" "Може, скинути з себе цю котячу шубку,— подумала я,— і майнути назад додому, поки ще є час?.." Тим часом почувся хрипкий голос: "Мадам Кац! Мадам Кац!.." 4

"Кого це вони кличуть? Невже мене мають на увазі? Це мене вшановано новим прізвищем: "Мадам Кац"?"

— Чого ви зупинились? — звернувся він зпову до мене.— Сідайте, будь ласка, мадам Кац, на підводу...

Ми всі троє посідали на підводу: я — поруч з директором, а хрипун — навпроти. Директор був дуже похмурий, зітхав, від нього тхнуло вином. Хрипун скомандував візникові: "Рушаймо!" Шимон-Давид стьобнув коней, і ми поїхали.

Скільки тривала їзда, не знаю. Але раптом, чую, візник зупинив коней голосним "тпр-р-ру" — і ми зупинилися в акурат перед хатою вдови Нехи. "Нова халепа на мою голову! Цього ще не вистачало,— подумала я,— щоб вдова Неха мене впізнала!" Так воно й було. Не встигла я подумати, як уже вдова Неха стала коло дверей разом із своїми двома напівзодягненими сестричками, а Шимон-Давид завів з Нехою розмову про "морських котів" (то він мав, певно, на увазі акторів): чи вже всі вони поїхали до Па-чешті, і коли саме? До речі, він їй нагадав про двох пасажирів, яких нещодавно привіз до неї з вокзалу і за яких вона не дала йому навіть холодної води напитися... Вдова Неха відповіла на це, що таких пасажирів, як він їй тоді привіз з вокзалу, добре було б густо сіяти, але щоб рідко сходили. При цьому Неха заглянула в буду прямо на мене... Я б могла заприсягтися, що вона мене впізнала... Душа моя мало не в п'яти сховалася... Я щільніше загорнулася в шубу й хустку. Ще хвилина — і я б задихнулася. Дай боже здоров'я хрипунові. Він нагримав на візника, почав його підганяти: "Рушаймо! Рушаймо!" — і попрощався з Нехою. "Бувайте здорові!" — "їдьте здорові". Ши-мон-Давид ляснув батогом: "Гайда" — і так розігнав коней, що мені здавалося — від нас мокрого місця не лишиться.

— Чого ви так поспішаєте? Якої лихої години, хіба хто женеться за нами? — спитав у нього директор, і чути, як він зуб з зубом не зведе.

Шимон-Давид нічого не відповів. Він підганяв коней дужче й дужче. У мене промайнула думка: "Може, справді, хтось женеться за нами?.. Може, це була та таємниця, про яку вони втрьох шушукались?.." Отак думаючи, я раптом побачила, що перед підводою поряд коней біжить ваш собака Теркуш — я його зразу впізнала. Погана прикмета — звідки тут узявся Теркуш? Мабуть, з вашого двору поїхали за тобою, а спіймають мене... Пропаща справа! Ми обоє пропали... Мені вже уявляється, як нас обох урочисто поведуть назад до міста. І неодмінно зв'язаними однією мотузкою. "Чи не краще,— подумала я собі,— викинутись з підводи та забитися на смерть? Бо як така ганьба..." — "Стійте! Заждіть",— почувся голос ІПимон-Давида, що раптом знову зупинився — цього разу посеред поля — й завів розмову з двома візниками. Придивляюся до другої підводи, вщерть запакованої ящиками, а на ящиках сидять якихось двоє. Один, здається мені, Гоцмах, другий — ти!.. Тебе я зразу впізнала, любий, хоч ти сидів, як і я, закутаний у старе лахміття. Якусь мить мені здавалося, що ти дивишся на мене. Ось ти підвівся, махнув до мене рукою і назвав на ім'я. Я мало не вистрибнула з підводи. Але це, певно, мені тільки здалося. І тривало воно, не знаю, чи з півхвилини. Бо Шимон-Давид зразу ж завернув підводу назад, ляснув батогом — і ми поїхали далі.

Отже, ми, хвалити бога, відбулися тільки переляком. Тепер постало питання, куди ми їдемо? Куди їдуть усі інші? Чого директор такий похмурий? Яку вони ховають таємницю? І чому хрипун назвав директора "йолопом"? Про це все я напишу тобі в наступному листі. Тепер пізно. Час спати. На добраніч.

Другий лист

Мій єдиний друже!

Усі нещастя, які я описала тобі в своєму першому листі, й усі страхи та переживання, що я їх зазнала тієї ночі, нічого не варті проти того, що пережила потім. Скільки горя, турбот, поневірянь, пекельних мук! Уяви собі, любий, що тільки тоді, коли ми вже переїхали кордон, я довідалась, що ми зовсім не в Румунії, куди раніше умовились поїхати. Як я себе почувала і що передумала — чи треба тобі описувати? Якби побачила перед собою річку, я б, напевне, кинулася в неї. Я почала бити себе руками по голові, рвати на собі волосся й ридати так, як ніколи в житті ще не ридала. Очевидно, ці двоє, хрипун і директор, дуже перелякались. Навипередки один перед одним вони почали мене заспокоювати лагідними словами. Але що більше вони мене заспокоювали, то більше я ридала. Я пошматувала на собі вбрання, сорочку, хотіла вибити шибки. Директор до смерті перелякався і втік. А може, хрипун нишком випровадив його... Він, певно, зрозумів, що я боюсь директора з його відворотним зім'ятим обличчям і паскудними червоними очима без брів...

Залишившись удвох з хрипуном, з отим, що зветься Шолом-Меїр Муравчик, я з новою силою почала ридати. Він розважав мене, присягаючись життям своїм, небом і господом богом, що зі мною нічого лихого не станеться. Я кинулась до нього, цілувала йому руки, благаючи, щоб він сказав мені всю правду, саму правду... Він знову почав присягатися, що розповість мені геть усе, до найменших подробиць, інакше-бо — нехай йому буде те й те. І ось що він мені розповів. Переказую тобі коротенько.