Насамперед сім'я Вені Рафаловича — мало не тридцять чоловік. Беня хоч і заможна людина, багатій, і дуже можливо, що міг би платити, але він має цілковиту рацію: як можна правити з нього плату за вхід до його власної стодоли?
Коли першого вечора відкрився театр, Рафаловичі при-марширували всією сім'єю, разом з родичем-касиром, з мамкою та іншою челяддю, й посідали на чільних місцях — у перших двох рядах лавок. Шолом-Меїр підійшов був до них, маючи намір завести розмову про квитки. Та спочатку Беня не схотів навіть відповідати. Тоді Шолом-Меїр натякнув їм своїм хрипким голосом, що вони захопили всі найкращі місця. Лише тоді, зиркнувши на нього одним оком, Беня бовкнув:
— Забирайся геть звідси, "блазню", з своїми куцими ходулями, бо як мазну тебе по вишкрябаній стільниці або накажу, щоб молотильники взяли тебе в три ціпи, то вони зроблять з тебе мамалигу...
17
2 Ш олом-Алейхем, т. 2
Після такого відкоша Шолом-Меїр зрозумів, що тут грошей не заробиш, шкода праці, а час дорогий. Театр відкрито, глядачі сунуть лавою, і здебільшого з контрамарками. Один тільки музикант бхіел вимантачив силу-силенну контрамарок. Шолом-Меїр не міг навіть припустити, щоб скрипаль мав, нівроку, таку родину! Ну, а інші музиканти? А перукарі? Столяри? Кравець? Коваль? Швець? Усі працюють у театрі, і в кожного теж є жінка й діти, і всім треба контрамарок. Має право і хазяйка заїзду, яку Шолом-Меїр назвав лялечкою! Чи ж винна вона, що має двох молодших сестричок та ще стару матір, глуху, як тетеря? Хіба мало того, що вона їх годує, то хочете, щоб іще витрачалася на них і купувала квитки до театру? Де ж тоді правда в світі? Або, наприклад, візник Шимон-Давид і носій Хаїм-Бер, які допомагали перевезти декорації з залізниці? Хіба в них душі з лопуцька?.. Нехай директор, Альберт Щупак, під час розподілу контрамарок скаженіє, скрегоче зубами, рве на собі волосся, нехай його навіть грець поб'є, Шолом-Меїр зважає на нього, як на позаторішній сніг. Кому треба дати контрамарку, тому її буде дано, а хто має так зайти до театру, той зайде.
З публікою не слід заїдатися.
Розділ 7 ОЧІ
Читачі глибоко помиляються, гадаючи, що всі голене-штинські глядачі складаються тільки з охочих до контрамарок. Є такі, що віддали останнього загорьованого карбованця, взяли гроші під заставу чи просто позичили в приятеля на кілька днів, а квитки своїм дітям купили.
Як можна відмовити дитині, коли та хоче піти до театру? Хіба є в Голенешті інші розваги? То все правда, але що робити, коли все-таки грошей немає і позичити нема де, а дитина просить, благає, не тямиться, просто вмирає, так їй хочеться піти до театру.
От, приміром, Розка, дочка кантора Ісроела. Чим вона гірша від інших дівчаток? Треба мати серце ката, щоб не пожаліти таку дитину, як Розка. А надто ще, коли Розка одиначка у своїх батьків, які обоє ладні пройти сім миль пішки, якби знаття, що дістануть те, чого забажалося дитині.
Проте, як на гріх, саме в той час, коли театр розпочинав гастролі, кантор Ісроел не мав де бодай копійки розжитись. Ні з канторування, ані з платні за навчання. Просто як ножем відрізало! Бідолашна канториха Лея з піку ри пнулася. Нема — хоч лягай та помирай! Нехай собі язикаті баби торочать що завгодно, вони кажуть, нібито канториха Лея занадто пестить свою дочку, нібито Лея годує її цукерками, справляє їй такі самі черевички, як і в багатіїв...
— То що? Нехай спробують народити одиначку, як я, і таку вдалу, як моя Розка,— ластівонько ти моя,— і тоді нехай плещуть язиками про цукерки та про черевички, чи бачили ви таке!..
Отак сперечалася сама з собою канториха Лея і знайшла вихід (чого тільки не зробить мати задля дитини!): оскільки в її чоловіка навчається багатіїв синок, Лейбка, і оскільки весь шарварок відбудеться у дворі Бені Рафа-ловича, то, як кажуть, і кози будуть ситі, і сіно ціле. Спершу вона спробувала намацати грунт через чоловіка: щоб Ісроел сказав Лейбці, а Лейбка матері, а та щоб побалакала з його батьком — хай той накаже, щоб її дочку пустили дурно до театру.,
Але цей план зірвався. Кантор Ісроел, мало того, що такий злидар, він, опріч усього іншого, ще й дуже амбітний. Не личить йому, каже він, бути канюкою і канючити у своїх учнів. Промовчавши на це, Лея сама застукала десь у куточку синка Бені Рафаловича і завела з ним таку мову:
— Лейбко, я маю до тебе прохання.
— Прохання?..— Лейбка сторопів: до нього? До Лейб-ки? Прохання?! Вислухавши Лею, Лейбка почервонів, його завжди рум'яні щічки ще більше розрум'янились, і він пообіцяв, що неодмінно поговорить з матір'ю, щоб мати поговорила з татом, щоб тато поговорив з мамою, щоб мама поговорила з татом — тьху! Лейбка заплутався. Одне слово, все буде гаразд.
І Лейбкові великі, гарні, лагідні, щирі очі при цьому зустрілися з Розчиними карими, як у циганки, очима, що, іскрячись, дивилися здалеку вдячно й радісно. Йому приверзлося, що очі її промовляють. Вони кажуть йому: "Ти добрий хлопець. Якщо тільки схочеш, щоб я була в театрі, я напевне буду. Я це знаю..."
Він опустив очі додолу.
Того ж таки дня, по обіді, Лейбка повернувся до хедеру з радісною звісткою, що він уже розмовляв з матір'ю, а мати вже розмовляла з батьком, а батько сказав: нехай вона прийде (Розка, значить) сьогодні присмерком до них додому, то разом з усіма ввійде до театру.
Почувши це, Розка засяяла, її смагляве, як у циганки, личко розчервонілося, а її матово-карі, циганські очі заіскрились. Вона схопила матір і ну цілувати. Потім заспівала, затанцювала, закружляла й хотіла, щоб і мати танцювала з нею. Та Лея, сміючись, сказала:
— Ти збожеволіла, слово честі. Піди краще помий голову, причепурись, я тобі коси заплету, адже йдеш між люди, чи бачили ви таке!..
Коли звечоріло, Лея сама відвела її до будинку Рафа-ловича, передала до рук Бейлки Рафалович, попросивши, щоб та доглянула за нею.
— Прошу н,е забувати, що вона в мене одиначка, єдина дитина.
Бейлка придивлялась до канторової дочки з карими, як у циганки, очима. Скидалося на те, що дівчинка їй сподобалась.
— Не турбуйтеся,— відповіла вона канторисі,— будьте певні, як рідну дитину, догляну.