Зовсім не те було з Рафалеском. Приголомшливі оплески публіки й компліменти доктора Левіуса ще не запаморочили нашому юному героєві голову настільки, щоб він хоч на мить забув про Брайночку Козак, яка єдина могла тут передати йому привіт від канторової дочки — від Розки.
Розко! Розко! Де б він не був, що б не робив — перед його очима завжди стояла Розка. А сьогодні — виразніше, ніж будь-коли. Він прислухався, як йому закалатало серце ще раніше, ніж він що-небудь почув про неї... Рафалеско оглянувся навколо, шукаючи маленьку, товстеньку жіночку, що зветься Брайночка Козак. Ось вона стоїть у натовпі, чудно, пронизуючи поглядом, дивиться на нього, неначе щось знає... Як дивно вона вбрана. Червона й широка ротонда, та й сама вона якась дивна, немовби от зараз піде в таночок. Уся вона скидається на барильце. Ноги кругленькі, дебелі, короткі, руки — як пампушки, оченята маленькі, японські, і дуже густі брови. А лице біле, округле, як тарілка, як місяць уповні. І завжди вона всміхається, показуючи рот, в якому повно здорових білих зубів. Тільки-но глянете на неї, то хоч би як було вам гірко на серці, мусите всміхнутися. Дивна, смішна постать у цієї Брай-ночки Козак.
Проте Рафалескові вона здавалася зараз досить вродливою і симпатичною. Який радий був би наш юний герой, коли б усі актори обох труп хоч на короткий час пішли крізь землю або забралися під три чорти, щоб він залишився вдвох з цією симпатичною сміхотливою особою і поговорив з нею про Розку, тільки про Розку... Але ж, нечиста сило! Наче їх хто спеціально найняв, щоб вони стовбичили тут, коло нього, і дивилися, й чекали на нього, тільки на нього, поки він причепуриться і вони всі підуть разом з доктором Левіусом до кафе. А тим часом гомоніли, точили баляндраси й реготали. Ну й весела сімейка.
— Чого ти так довго бабраєшся сьогодні? — спитав Гольцман у Рафалеска і допоміг йому перевдягтися та надів на шию кашне, щоб не застудився. Після цього вони всі гуртом вийшли з гамором, криком і реготом надвір, як ті школярі, що допіру закінчили навчання.
Була тиха зоряна ніч. Біля дверей театру стояла карета — не часте явище коло входу до львівського єврейського театру. Актори зупинилися, вкрай здивовані: "Чия то карета? Чиї це коні?" То доктор Левіус замовив екіпаж собі, гастролерові Рафалеску і, само собою зрозуміло, його імпресаріо Гольцманові. Всі троє посідали в карету. Гольцман не міг стриматись і промовив: "Чорти їх батькові, отим грошам!.." Доктор Левіус звернувся до всіх присутніх: "Отже, мої панове, в кафе "Монополь"?"
Актори заздрили щасливому Рафалескові. Один, сміючись, навів відоме речення з молитви:
— Хто в огні, а хто у воді...— і додав: — Цебто хто їде, а хто пішки чимчикує.
Розділ 56
ВІН П'Є ЗА МАНДРІВНИХ ЗІРОК
Актори обох труп зайшли до кафе "Монополь" з таким галасом і посідали навколо столиків так невимушено, немовби вони збиралися випити й з'їсти все, що є в цьому кафе. Негайно з'явилися, наче з-під землі, два кельнери в коротких фраках, з довгими семітськими носами, виструнчились перед гістьми мовчки, ніби кажучи: "Чого бажають пани?" Але виявилось, що пани поки що нічого не бажають. Вони чекають ще кількох осіб. Тим часом вони почали перекривляти тих, кого дожидали, і тут найгірше прийшлося докторові "Левіафану". Один майстерно показував, як той тримає руки в кишенях, дивиться поверх окулярів і говорить, бризкаючи слиною. Другий перекривляв його, як він аплодував Рафалескові руками, ногами й усім тілом. Третій показав, як він схопив хлопця цілувати і як бідолашний хлопець перелякався. Всі актори мало не луснули від реготу.
Актори взагалі веселий народ. Недаремно їх у нас називають "блазнями". Чи в з чого, чи немає,— вони сміються. Скаже хтось дотепне слово — сміються. Скаже дурницю, тож напевне треба сміятися.
— Наш "Левіафан", мабуть, читає їм у фаетоні лекцію про мистецтво...
Вони наче були присутні при цьому. Доктор Левіус спочатку наказав кучерові, щоб той не їхав просто до кафе "Монополь", а спершу зробив невеличке турне по місту, щоб можна було подихати свіжим повітрям. Меценат, в якого грошей до смутку, не дуже панькається з бідними акторами, та ще єврейськими. Доктор Левіус звик, щоб актори ходили перед ним навшпиньки. Таку силу мають гроші.
Тільки-но він увійшов до кафе, всі, як один, підхопилися з місць і з пошаною посадовили його на чільне місце, яке він зайняв з почуттям людини, що знає собі ціну. Біля себе він посадовив праворуч імпресаріо Гольцмана, а ліворуч — гастролера Рафалеска. Засідання зразу набрало урочистого вигляду, та й настрій став підвищений. Доктор Левіус подзвонив. Обидва кельнери в коротких фраках та з довгими семітськими носами знову з'явилися, наче з-під землі. Вони підбігли до доктора Левіуса і дивилися йому в очі з величезною пошаною і цікавістю, неначебто доктор Левіус мав сказати їм таке, що матиме для їхнього кафе та й для цілого світу бозна-яке значення. Обидва кельнери аж зігнулись, занесли руки назад і затамували подих, наскільки це можливо живій людині, що мусить дихати. А втім, доктор Левіус не так швидко сказав те, що мав сказати. Він спершу спокійно погладив свій трикутний череп, зморщив чоло, заплющив трохи очі й дивився замислено поверх окулярів в одну цятку, як людина, що має розв'язати світові проблеми. Нарешті слово було сказане. Доктор Левіус попросив кельнерів, щоб вони, якщо їхня ласка, принесли пива, кожному по кухлю, а на закуску катерної * ковбаси.
Кельнери випростались, метнулися враз так швидко, з такими сяючими обличчями, немовби хотіли переказати цілому світові радісну звістку, що хтось, їхній близький знайомий, відкрив Північний полюс або принаймні визволив когось із в'язниці.
Пиво було сервіроване. Кашерну ковбасу актори зустріли з належною пошаною, а доктор Левіус підвівся, наче президент, і з дуже солодкою усмішкою, що розпливлася на його товстих губах, виголосив велику блискучу промову.
Промовляв доктор Левіус, певна річ, високою німецькою мовою, бо, коли розмовляєш офіціально, німецька мова обов'язкова. Кількома словами передаємо її зміст.
Доктор Левіус насамперед зробив короткий огляд історії театру взагалі, розповів, як розвивалось мистецтво у інших народів, у різних країнах, починаючи від великого Шекспіра аж до теперішніх часів. Зрозуміло, що при цьому він виявив величезну ерудицію. Назви книжок та імена їх авторів сипалися, наче град, на голови зголоднілих акторів, що шельмувато підморгували до пінистого пива й дружньо всміхалися до кашерної ковбаси, від якої долинали пахощі добре копченого м'яса з приємним ароматом німецького часнику.