Тепер, коли вже так сталося, що він опинився в гарному Бухаресті ще перед весіллям, а гроші є і ніхто не перешкоджає, то, як кажуть, сам господь бог велів...
Одна тільки хмаринка затьмарювала все: касир. Та, по-перше, хто його слухає? А по-друге, Щастя й Радість теж жива людина і парубок, а крім того, він же — служник. Якщо хазяїнові любо, то йому повинно бути байдуже...
Зупинились вони на одній з найкращих вулиць Бухареста на Страда Подемогашуї у знаменитому готелі "Дачіо".
Готель знаменитий був тим, що під час російсько-турецької війни там, кажуть, проживав знаменитий Осман-паша. І ще готель знаменитий своїм знаменитим кафешан-таном-вар'єте "Парадізо", де знаменита російська співачка Марінеско-Міланеско співає свої знамениті російські пісні: "Дуют, ветры буйные" і "Я хочу вам рассказать, рассказать..."
Жити в такому готелі, де є такий знаменитий кафе-шантан-вар'єте під назвою "Парадізо", хіба це не рай земний?.. Щоправда, де рай, там кусається, коштує багато грошей. Касир Щастя й Радість, почувши, скільки беруть за номер, схопився за голову. Але Аншел його заспокоїв:
— Дурненький, коли їдеш у такій справі, хіба можна жити по-свинському...
Касир подумав собі: "Якщо хазяйському синові любо, то мені байдуже. Адже я не більш як служник". І хлопці зажили справді мов у бога за дверима. Спостерігаючи, як ці двоє молодих "росіян" міняють сотні одну по одній, у готелі вважали, що то два молодих магнати, які щойно одержали велику спадщину і прибули сюди розважитись. Після першого тижня їх почастували таким рахунком, що касир мало не дав дуба. Аншел знову заспокоїв його.
— Дурне сало без хліба! — сказав він касирові.— Хто дбає про гроші? Тут ідеться не про гроші, а про людську душу. Дай боже, щоб нам пощастило і щоб ми знайшли того, кого шукаємо...
Вони взялися за роботу з великим запалом: найняли екіпаж на певний час, об'їздили всі вулиці, всі сади, музеї, галереї, театри, цирки, кафешантани, вар'єте й кабаре.
Аншел додержувався такої думки, що актори повинні перебувати тільки в таких місцях. "Кафешантан і театр— це як брат і сестра". Аншел був не так старий, як досвідчений, і касир був страшенно здивований тим, що його юний принципал, далебі, знає геть усе, як дорослий. Скрізь, куди вони приходили, Аншел почував себе, як у себе дома в Голенешті.
Більш, ніж будь-які інші місця, нашому Аншелові припав до вподоби кафешантан "Парадізо". Аншел сказав касирові:
— Нехай моє ім'я не буде Аншел, якщо ми їх не спіймаємо тут, у цьому місці... Треба нам тільки сісти у тому куточку біля того столика. Там чудово. Звідти можна все побачити.
Аншел мав рацію: там було чудово. Звідти можна було побачити геть-чисто все: оркестр, сцену, арфісток, зодягнених усіх на один манір — у короткі червоні спіднички, облямовані золотими торочками, високі чорні ботинки, зашнуровані до колін, маленькі червоні шапочки, гаптовані золотом і всі зсунуті набакир. Аншел наказав подати вина й закуски. Обидва з апетитом поїли. На серці було легко, святково, світло, радісно. Люди сновигали туди й сюди. Усе блищало, раділо. І, тішачи душу, пісня линула по залу, чарівна пісня, яка, здавалося, лилася з горлянок багатьох жінок. Важко було здогадатися, що то не люди співають, а грають арфи. Ці чарівні звуки походили не з живих горлянок, а з мідних струн, з дерев'яних інструментів, з арф. Аншел дивився на ці інструменти, на ці співочі арфи й милувався арфістками, які так завзято працюють тоненькими пальчиками по мідних струнах, похитують голівками й пускають бісики оченятами. До кого вони всміхаються? Невже до нього, до Аншела?
— Поглянь-но, як вони усміхаються. Диви-но, диви! — казав Аншел касирові, торсаючи його за рукав.
Касирові це зовсім не лізло в голову. Щастя й Радість насилу сидів на стільці. Йому приємніше було б тепер піти поспати, а тут йому морочать голову якимись арфістками... Але ось з'явилася на сцені знаменита Марінеско-Міланес-ко, усипана діамантами, й почала співати: "Я хочу вам рассказать, рассказать...", і всі в залі підхопили: "Как мьі с ним ношли гулять, пошли гулять..."
У залі стає ще світліше, а публіка — ще веселіша. Чудово! Рай земний!
Розділ 44
ВОНИ ВЖЕ НАТРАВИЛИ НА СЛІД
Отак дуже сумлінно виконувала свою роботу експедиція, не знаючи спокою ні вдень ні вночі, аж поки сталась одна пригода.
Був чудовий вечір. Наші подорожні Аншел Рафалович і касир Щастя й Радість сиділи за своїм столиком у кафешантані "Парадізо", пили "дульшацу" — воду з варенням — і слухали музику.
Аншел цього разу був у дуже доброму й святковому настрої, а Щастя й Радість, навпаки, сидів, як завжди,— дуже засмучений. Йому краяло серце, що стільки грошей витрачається зовсім марно, невідомо на що, невідомо з якою метою. "Сидимо у Бухаресті й шукаємо голку в сіні, а гроші тануть, як сніг на вогні. Лишенько, що з цього буде?.."
Касир, як ми вже знаємо, наперекір своєму веселому прізвиську був похмурою істотою, все йому видавалося смутним, затьмареним, оповитим чорним серпанком. А тут музика терликає, а люди слухають і радіють! Жеруть, п'ють, сіють грішми. У них, очевидно, гроші — полова! Чого їм бракує? Просто казяться з розкошів!..
Поринувши в такі журні думки, наш похмурий касир сидів і заспано поглядав банькатими очима на сцену, де спершу з'являються арфістки, потім інші якісь причепи, дівки різного сорту — то дуже дивно вбрані, то напівубра-ні, то майже зовсім не вбрані. І нарешті, ніби на солодку страву, з'являється знаменита Марінеско-Міланеско. Вона іскрить очима й діамантами і співає: "Я хочу вам рассказать, рассказать..." У залі стає ще жвавіше, а Аншел підхоплює: "Как мы с ним пошли гулять, пошли гулять..." Вона дивилася на Аншела й підморгувала йому. Аншел сповнився радості і підморгував їй у відповідь. Одразу після того, як закінчився номер, вона пройшла повз їхній столик. Аншел підвівся, підійшов до неї, звільнив для неї місце між собою і касиром (це вперше так близько). Чути було шелестіння її шовкових спідниць і тонкий запах гострих парфумів, що долинув навіть до касирового носа, дарма що в нього постійний нежить. А оскільки його ніс до таких запахів не звик, то не міг стриматись і почав чхати. "На здоров'я", — сказав Аншел касирові. Щастя й Радість не знав куди подітись із своїм носом, який раптом розчхався.