Шановне товариство! Наш театр від'їжджає звідси і, можливо, на досить довгий час. Нам було б дуже приємно, якби ви могли відзначити бучними проводами наш від'їзд. Але мені дуже прикро, що мушу вас розчарувати: не всі зможуть це зробити, бо до схід сонця ми не зрушимо з місця. Якщо ви справді хочете зробити нам приємне, ідіть додому спати, а завтра на світанку приходьте сюди, ми будемо вам дуже раді.
Ефект промови Шолом-тМеїра був надзвичайний. "Шановне товариство" вчинило промовцеві нечувану овацію. Нескінченне "браво" лунало на подвір'ї, але цього виявилось не досить, тоді почали гукати "ура". Але й цього здалося публіці замало, й усі почали гукати й викликати Гоц-маха: "Гоцмах! Хусида! Гоцмах! Гоцмах!"
Шолом-Меїр Муравчик знову скочив на воза й попросив пробачити "шановне товариство", бо даремно вони гукають і галасують: Гоцмах більше не виступатиме й не співатиме. Театр закрито.
Галас після цього пояснення не поменшав. Навпаки, на п'ятдесят процентів став більший і дужчий.
Шолом-Меїр Муравчик побачив, що добром тут нічого не вдієш. Тоді він змушений був вдатися до старого засобу, що безліч разів ставав йому в пригоді,— до оббризкування. Він мусив видобути з-під декорацій шланг і почастувати струменем холодної води все "шановне товариство". Чудовий засіб! За якихось дві хвилини подвір'я спорожніло, а з "шановного товариства" не залишилось, можна сказати, ні душі.
Тільки тоді Шолом-Меїр Муравчик почекав ще якихось дві години, і коли містечко зовсім угамувалось, директор Щупак зібрав акторів, запросивши також музиканта Єхіела та інших, і всі подалися до винного льоху випити по склянці вина та закусити горохом, щоб розважитись, як сам бог велів.
Трупа була вкрай здивована з того, що їхній директор раптом так розщедрився. Не інакше, "ведмідь у лісі здох!.." Він раз у раз замовляв нові пляшки вина, сам пив і припрошував присутніх:
— Нічого не скажеш, добре вино. Послухайте, діти, наливайте й пийте!
Коли вино полилося річками, наш Шолом-Меїр Муравчик залишив усіх в льоху, а сам, вислизнувши, наче тиха тінь, подався на Синагогальну вулицю.
Розділ 87 ДАРЕМНІ СТРАХИ
Коли патріарх Авраам повів свого сина Ісаака на заколення *, Ісаак, напевно, не тремтів так, як наш бідолашний юний герой, сидячи того суботнього вечора на підводі з Гоцмахом та їдучи разом з ним до Пачешті, а звідти до Унгені, що на румунському кордоні. Тремтів він просто тому, що — хто може знати? — можливо, поженуться за ним, спіймають, привезуть назад до Голенешті й витрусять у нього... ах! Лейбка боявся про це навіть і подумати. Краще не дожити. Краще живцем у воду...
Лейбка прислухався до кінського бігу, до стуку коліс і грюкоту підводи. Йому здавалося, що хтось женеться за ним. Він почував, як труситься все його тіло від переляку. Від переляку? А може, це зовсім не з переляку, а від самої їзди? Нещасні вони обидва, він і Гоцмах: сидять на такому возі, що душу може витрусити. То була вигадка Шо-лом-Меїра посадити Гоцмаха на гарбу з театральним майном, щоб, боронь боже, не пропали декорації.
Тепер Гоцмахові начхати на ІПолом-Меїра й директора з їхніми декораціями та всім їхнім театром. Сидячи на підводі, Гоцмах уже сам був директором, мав свій власний театр, трупу й власні декорації. У Гоцмаха, розумієте, лежав у пазусі пакунок, що грів і пік, розливаючи бальзам по всьому тілу, сповнюючи його серце найбільшою радістю... Цей неоціненний пакунок передав йому нишком, тут-таки, сидячи на підводі, його юний друг Лейбка, а руки Лейбці при цьому були холодні й тремтіли, зуби в роті цокотіли, а самого його трусило, як у пропасниці.
— Скільки тут, любий мій? — спитав Гоцмах крадькома, наблизивши до нього вухо, щоб не почув візник. Проте, як видно з розміру пакунка, там був добрий шмат грошей.
— Я й сам не знаю,— відповів йому Лейбка на вухо, і Гоцмах відчув, як з рота Лейбки пашить вогнем.
— Чого ти тремтиш, котику? Тобі холодно? — спитав Гоцмах голосом відданого старшого брата.
— Мені те-те-тепло! — відповів Лейбка, цокочучи зубами.
— Он як! Тобі "те-те-тепло"? — передражнив його Гоцмах.— Циганський піт пройняв? Ось я тебе одягну, любенький, в мою ротонду, то зразу здихаєшся дрижаків. Моя ротонда гріє, як рідна мати.
Гоцмах кинувся до пакунка з одягом, розв'язав його й витяг звідти стару ряднину, якісь лахмани.
Чого це йому спало на думку називати лахмани таким високим ім'ям? Можливо, що давно, коли вони ще належали Щупакові, цей одяг справді звався "ротондою". Але боюся, що це було дуже, дуже давно. Напевне, в ті часи, коли наш директор, Альберт Щупак, не був ще директором, а простим актором, а може, це було навіть тоді, коли наш Щупак, вибачайте на слові, ходив на весілля та обрізання і співав "Святої суботи"... У кожному разі, коли Щупак віддав цю стару ряднину комікові Гоцмаху, він кілька разів повторив, що то дається йому назавжди, так би мовити, як подарунок. Щупак не полінувався, скликав усіх акторів і показав їм, на який подарунок він, Щупак, хе-хе, розщедрився. Він почав крутити бідного Гоцмаха на всі боки, милувався, цмокав язиком, вихвалявся безперестанку:
— Був, знаєте, чудовий одяг, пальто з дорогим оксамитовим коміром, найкращого гатунку. Пелерину, знаєте, купив я, значить, готову, дешевше від дірки з бублика, тішила око, без рукавів, хе-хе, нехай моє ім'я не буде Аль-бреті..
На його червоних безбрових очах аж виступила сльоза. Гоцмах надягнув цей дорогий одяг і тут-таки на місці, за Щупаковою спиною, почав перекривляти свого благодійника з його відворотним зім'ятим жалюгідним обличчям, з його стуленим ротиком та маленькими слізливими очицями,— але ж так майстерно, що важко було впізнати, хто з цих двох — Щупак, а хто — Гоцмах.
Проте ротонда служила Гоцмахові справді, як рідна мати. Вона була йому за підстилку, перину, ковдру, халат і що завгодно. Навіть тепер вона стала в пригоді: загорнув у неї це маленьке хлопча, що тремтить, мов ягня. Гоцмах нахилився до нього й почав шепотіти йому на вухо, розважати, як розважають немовля:
— Чого ти боїшся, дурненький? Ось-ось ми вже в Па-чешті. Там сядемо в поїзд і за день будемо по той бік кордону, в Унгені. А з Унгені до Ясс не більш як півтори години їзди. Отже, поки дома розчухаються, ми вже будемо — тю-тю!..