— Силоміць?..
Розка тепер уже зовсім розгубилася. А Шолом-Меїр Муравчик робив своє, базікаючи далі:
— А що ж? Хіба можна дозволити, щоб таке золото валялося в багні? Щоб занапастили такий талант? Я уявляю собі твій перший виступ у нас на сцені в короткій спідничці, маленьких черевичках у ролі Суламіфічив п'єсі "Квітки". Співаєш своїм чарівним голоском гарні пісні Гольдфадена, Файнмана — та це ж, чуєш... можна за тебе єдину віддати весь театр з усім гамузом! Чи, скажімо, наприклад, ти переодяглася в хлопчика з чорним кучерявим волоссям і дивишся вгору іскристими циганкуватими оченятами та починаєш співати "Гарячі пиріжки", отак, наприклад (Шолом-Меїр наспівує хрипким голосом "Гарячі пиріжки" * і дивиться на Розку, яке це враження справляє на неї):
Бачу неробу пихатого я,
Він не працює ніде.
Інша з дитинства доля моя!
Ледар по вулиці йде.
Чом він, як я, не працює й собі,
Щоб заробить копійки?
Чом він, як я, не гукає в юрбі:
— Гарячі кому пиріжки!
Певна річ, що коли ти своїм голоском і своїм ротиком заспіваєш про оці пиріжки, то вся публіка апоплексію матиме на місці. Скажи, може, ні, люба моя?
Шолом-Меїр Муравчик, побачивши, що кидає слова не на вітер, підійшов до неї ще ближче, погладив злегка її руку і знову звернувся до неї хрипким голосом:
— Чуєш, пташко моя, можеш дякувати богові, що ти зустрілася зі мною. Теперішня наша примадонна теж дочка порядних батьків, теж з бідного стану, як ти. З маленького польського містечка. Це вона мені має завдячувати, що стала актрисою в нашому театрі. Я їй допоміг утекти. Це дуже гарна пригода. Нічого. Можеш вислухати. Батько її був...
Та, на жаль, Шолом-Меїр Муравчик мусив перервати оповідання про примадонну. Він побачив здалека, що з сусідньої вулиці, освітлена огнистим небом, суне якась постать сюди, просто до канторової хати. Йому не хотілося, щоб хтось побачив їх удвох. Це могло зашкодити планові, що допіру зародився в його голові, поки вони тут стояли
на вулиці. Він попрощався з Розкою за руку, проспівавши кілька заримованих, туманних рядків:
Якщо станете розумними, дівчата,
Будете нові корсетки одягати...
* * *
Той, хто прямував до канторової хати, був не хто інший, як наш юний герой роману, син багатія Рафаловича, Лейбка.
Розділ 28
П'ЯТНАДЦЯТЬ ХВИЛИН АНТРАКТУ
Ми залишили нашого юного героя Лейбку, коли він ішов за власними марами на своєму похороні. Точніше кажучи, коли він сидів у театрі й думав про те, як він помер і як усі оплакують цю передчасну смерть і везуть його на вічний спокій. Ця картина вимальовувалася в його уяві так опукло, жваво й так сумовито-зворушливо, що йому щеміло серце, він почував на губах гарячі, солоні краплини — свої власні сльози. Лейбка оплакував Лейбку і, сидячи в театрі, не чув і не бачив, що відбувається на сцені. Він тільки тоді прокинувся, коли зчинився страшний галас, регіт і вигуки: "Гоцмах! Гоцмах!.."
Цей голос розбудив нашого юного героя, який поринув у журне марення, і привів назад на землю, де люди мають утіху від театру, сміються, гомонять, галасують так, що стіни стодоли двигтять.
"П'ятнадцять хвилин антракту". Так виразно надруковано на афішах театру, але всі глядачі (нема дурних), уже добре знають, які то п'ятнадцять хвилин.
— Стільки б їм болячок у спину, як це триватиме більше тридцяти! — так кажуть голенештинські глядачі.
Вони залишають захоплені місця й виходять надвір, хто — трохи погомоніти, хто — подихати свіжим повітрям, а хто — щоб провести до театру родича чи знайомого без квитка. Дехто прокрадається за лаштунки.
Є такі в Голенешті, що під час антракту намагаються прослизнути туди, за лаштунки. Певна річ, порядна людина, поважний господар цього не робить. Туди йдуть або музикант, або ремісник, паливода, якому нема чого втрачати в Голенешті. Туди, як ми вже знаємо, частенько заскакує окремими дверцятами, що відчинені тільки для нього, синок хазяїна стодоли Лейбка.
Щоразу, коли наш Лейбка вступає туди, він почуває себе у зовсім іншому світі. Йдучи хиткими дошками сцени, він, здається йому, не ходить, а лине, злітає в повітря. Бачачи перед собою переодягнених, крейдою намазаних акторів та актрис, спостерігаючи, як вони співають, бігають, стрибають, як, пританцьовуючи, нашвидку їдять і п'ють, йому здається, що він теж один з них, і мимоволі переймає їхню мову та всі їх витівки і гримаси. А наступного дня, приходячи до хедеру, Лейбка показує своїм товаришам такі дивні штуки, що вони йому заздрять на це ще більше, ніж на те, що він багатіїв синок.
Та цього разу, коли Лейбка зайшов за лаштунки, його не цікавили ні сцена, ні актори, ні їхні штукарства, він пропустив мимо примадонну з великими синіми, дуже підмальованими очима й великими мідними обручами, що теліпалися в її вухах. Він пробіг повз інших акторів, які надкушували всі з одного яблука й реготали. Лейбку тепер ніщо не цікавило. Він в усіх куточках шукав Гоц-маха.
Гоцмаха важко було впізнати у вбранні Злидаревича (того вечора показували відому п'єсу "Капцнзон і Гу-нгерман" * ("Злидаревич і Голодович").
Гоцмахове вбрання складалося з подертого, обтіпаного фрака, старого, зім'ятого, зношеного циліндра, дуже драних черевиків, з яких стирчали пальці, і з латаних-пере-латаних штанів, де поміж латками видно було карту — бубновий туз.
Цей бубновий туз викликав у голенештинської публіки такий регіт, що з першої ж хвилини, коли Злидаревич (Гоцмах) з'явився на сцені, та до кінця дії всі в театрі мало не помирали від сміху. Залатати, вибачайте, певне місце на старих штанях бубновим тузом — це така вигадка, яка в Голенешті ніколи нікому не спала б на думку навіть протягом тисячі років. Усі були певні, що це Гоц-махова витівка (наївні люди!), отож вони цього разу влаштували своєму улюбленцеві Гоцмаху таку овацію, що директор театру Альберт Щупак, який виконував роль Голодовича, мало не луснув від заздрощів.
Зате Гоцмах раював, був на сьомому небі. Він почував, що цього вечора грає божественно і всі глядачі не тям-ляться від захвату.
Побачивши, як Лейбка крутиться за лаштунками, він зрозумів, що хлопець шукає його, Гоцмаха, мабуть, щоб подякувати за сьогоднішню гру, а може, й приніс йому який-небудь ласий шмат, тому Гоцмах весело гукнув: