зо
Ні, хай так буде, як є, може які зовнішні події покладуть цьому край.
І всьому виною цей неймовірний погляд! Ця ніжність у натурі його. Вона неоміряна, неосяжна.
Це іспит. І його треба пережити, і вийти бадьорою, оптимістичною, як сходить сонце.
Де нині він? Що робить у цю хвилину? Чи він і в ці дні, коли всі святкують, висиджує на роботі до шостої години ранку, ночей не спить? Кажуть, він о другій годині ночі з'являється в тресті (з якогось засідання) і приймає тих директорів цукроварень, що не зміг із ними вдень поговорити. Розповідають, що він приїхав раз у иочі, а в приймальній на канапі сплять, сидячи, двоє людей. Він будить їх, трясе за рукав: "Ви до мене? .."
Виявляється, це примушує задумуватися не одну мене. Може в нього важка атмосфера вдома і він тікає від неї? — говорять люди в тресті. Виходить, не я одна так розумію, — а це вже більше на реальність подібне, вже не виплід моєї непоміркованої уяви. Він шукає забуття від дому, він тікає з нього...
20.
Сергій Михайловие до матері
Люба мамо!
Вітаємо Вас із внучкою! Привітайте нас із дочкою! Донька забажала з'явитися на світ в день свята врожаю. Ви ж зрозумієте мамо? Тепер у нас це веселе осіннє свято буде завжди з іменинами. Дівчинка міцненька й обіцяє бути добрим промовцем — дуже дзвінко кричить. Я хочу назвати її Труда, але Віра вже придумала інше ім'я — хоче назвати її Л а д о ю. А як ви?
Ну, мамусю, я багато писати не буду, щоб Вам закортіло швидше приїхати й на власні очі побачити внучку. От разом і ім'я виберемо. Віра боїться Вас турбувати цією подорожжю, але я вже прошу Вас про це від себе.
Віра з дитиною ще в лікарні, а як привезу її додому — що то за день буде радісний! Чекаємо й Вас на цей день...
Ваш син Сергій.
Любий Платоне!
Мушу, нарешті, й тобі написати про трагічну смерть Галочки. Все це нещастя випало так несподівано, я був такий прибитий, що нічого не тямив.
Умерла. Від пологів. Син народився мертвий...
Більше не можу нічого писати. Поховали позавчора обох у одній могилі.
Максим.
22.
Платон Озеровиг Максимові Стеблівському
Сиджу на станції в Одесі, чекаю поїзда на Київ і маю ще вільні дві години. Увесь цей місяць був у роз'їздах і не мав навіть часу на листи до тебе. А хочеться знати, як там Галя. Чи швидко настане радісна подія ?
До речі, — в Одесі заходив я до твоїх знайомих, бачив ту дівчину, на яку ти радиш звернути увагу. Нічого особливого. Манірна, маніжна, з породи тих дівчат, що звикли розмовляти недо-говореностями, натяками, поглядами, що завуальовують свої бажання серпанками. Я зразу побачив — вона не від того була, щоб я до неї залицявся, але коли б ти знав, як мені це обридло, яка лінь у мене до цього втомливого лицедійства.
Мені набридло вже об'їжджати жінку, обходжувати, догоджати її примхам, підладнуватися до її настроїв. Мені обридли оці повсякчасні намагання бути настороженим, бути дотепним, вишукувати теми для "світської" розмови. Обридло оце полювання за жінкою, замасковане квітами, квитками до театру, солодкими приманками. Раніш я бачив найпринадливіший бік залицяння в тому, щоб стояти десь на морозі й півгодини чекати — чи прийде, чи буде вона. Думати: "що означає її отой погляд? Що вона от тим натяком хотіла сказати?" А тепер ... Не хочеться, лінь тратити на все це ненрґію, витримувати цей карантин, за яким тебе або чекає успіх, або й ні...
Ти здивований! Платон доходить, нарешті до розуму, — кажеш ти.
Максим Стеблівський Платонові Озеровигу
Так слухай же, розповім тобі про одну пригоду, що трапилася зо мною, коли я їхав до Одеси...
їхав я в м'якому вагоні і в одному купе зо мною сиділа жінка, так років з сорок. Вона їхала десь на Кавказ до чоловіка — чи то інженера, чи військового, я так і не розібрав. Жінка не дуже гарна, але надзвичайно мила, приємна і проста в поводженні. За яку годину ми вже були добрі знайомі.
Вона розповіла мені про себе, я їй про себе, і як звичайно, ми злегка, майже непомітно, принаджували одне одного, бо яка б не була чеснотлива жінка, вірна одному, а вона завжди жадає, щоб у найшанобливішому ставленні до неї був елемент залицяння. Без цього — й повага неповна. Я ж відразу взяв на себе ролю старосвітського чічісбея, а вона її й не відхиляла. Мені приємно було вискочити на станції, щоб купити їй яблук, замовити для неї чаю і таке інше, а їй приємно було, що я сам запропонував помінятися місцями, — віддав їй зручніше.
Це ж дуже добре, коли людям так гарно одному з одним. І мені хотілося зробити їй ще щось приємне... Ну, розказувати щось забавне, щоб вона не заснула, як це вона намірилася зробити (їй треба було о четвертій годині ранку зробити пересідку).
І я свого добився. Вона забула, що хоче заснути, — веселі, дразливі вогники мерехтіли в її очах, вона вже не лежала, а сиділа, стежучи за кожним моїм словом і рухом.
— Все життя я шкодуватиму, що ми більше не зустрінемося, — вирвалося в неї. — Яке щастя було б зустрітися з вами цей єдиний раз не в такій обстанові.
Сказала й довгим, вабливим поглядом подивилася, мов погладила.
Не буду тобі переказувати дальшої розмови. Коротше кажучи, через пів години ми мали окреме купе, яким нам поступився провідник.
Ах, мені хочеться кричати від щастя, як я згадую ту ніч. Як я вклоняюся цій наготі, що сама себе віддає, без усяких шовків і серпанків. Який я був раніш дурний, коли знаходив смак у цих серпанках та вуалях маніжности й поглядів притамованих бажань, якими жінки хотять нас заманити. Ось ця жінка позбавлена всякої тіні маніжности — тисячу раз прекрасніша за цих дівчиськ з томливими очима, з кокетливими манірними рухами, що й ваблять, і випускають голки перестороги водночас. Що може бути краще за вільний вияв того, що хочу я, що хоче вона?
Вона дарувала мнеі себе і брала від мене все не злодійкуватою рукою, ні! Вона не була тою самозадоволеною вульгарною самицею, яка для вдоволення хвилевої примхи Пантрує за нестійкими молодими людьми, на зразок мене. Вона була прекрасна саме оцим, неприкритим ніякою фальшею потягом до ^Єне. Я був засліплений цією красою.
Гадаю, тобі не треба вияснювати, — го^0рЮ я про наготу не в буквальному розумінні, а саме про цей внутрішній образ, що розкрила мені в ту ніч звичайна, не Дуже молода и не дуже гарна зовні жінка.