— Ну, хай же тобі там!..— витираючи губи, підійшла прощатися Марківна.— Головне — не думай!
Вона погладила Ольгу по плечу й пригорнула до себе Катю. Катя закліпала повіками й, коли побачила, що мама виходить, стрепенулась і, пориваючись уперед, так благально промовила, що в Ольги аж стиснулося серце.
— Ти ж тільки недовго, мамочко! Скоріш!
— Добре, добре! — сказала Ольга, обережно ступаючи, але за звичкою, як і завжди, додала:
— Ти ж там не балуйся.
"Вся, вся в батька!" — думала Ольга, спускаючись у густу сутінь сходів, і щемка туга огортала її, а в ушах усе ще звучали останні Катині слова: "Ти ж тільки недовго..."
Хоч-не-хоч, а треба було залишати на чужі руки дитину. Хоч і добрі, сердечні люди Марківна і її Настя з чоловіком, а все ж не своя сім'я. А попереду насувалося те невідоме, про що Ольга ввесь час уникала думати, та воно вже підступило й хтозна на скільки то днів одірвало її від Каті.
Ольга вийшла на вулицю, й, після сутінок довгих сходів, їй здалося тут ще зовсім світло, аж стало легше на душі. Вона не зважилась їхати трамваєм, бо з хвилини на хвилину чекала нових перейм, а таксі близько не видно було, і вона, не вагаючись, пішла пішки. Не так до лікарні вже й далеко, тільки от — три вулиці перейти треба. Дві — нічого, тихенькі, а на третій машини густо ходять, та ще й тролейбусна лінія. Коли б тільки її раптом не схопило серед тої вулиці!.. І Ольга знову відчула, як їй бракує Миколи. Був би оце він коло неї, їй би й журби мало. Сперлась би вона тепер на його міцну, мов линвою переплетену, мускулясту руку, і тільки й думки було б їй, щоб якось необережним рухом дитяті шкоди не завдати. Та нема Миколи... Півроку тому, коли вона була вже на третьому місяці, помер нагло її Микола. Повернувся в неділю з полювання, ще й зайця тоді приніс, сів вечеряти, і раптом стало йому недобре. Схопився рукою за груди, ліг на ліжко і зажко дихає. Перелякалась Ольга, кинулась до чоловіка, а він заспокоює: "Нічого, пусте! Пішки багато виходив за день, от і підтоптався..." Катя в кутку з забитим зайчиком бавиться, хоче посадити його на задні лапи, а Ольгу неспокій бере: ой, чи ж так воно, чи ж минеться?.. Таки не минулося. Цілу ніч не могла заснути, прислухаючись до тяжкого, уривчастого дихання свого чоловіка, а перед ранком, коли зовсім став плохий Микола, кинулася з дому до ближчої аптеки. Незчулася, як і прибігла туди, як там телефонували по "швидку допомогу". І приїхали лікарі звідти швидко — тільки-но Ольга до своїх дверей вернулась, аж чує — і машина під'їжджає. Та що з того! Помер однаково Микола...
Серце, казали потім лікарі, було в нього дуже кволе, ну, й натрудив до того ж, видимо... Але не могла повірити тому Ольга. Як же — серце, коли він ніколи не хворів, не жалівся? Всю війну пройшов, бився під Сталінградом, виганяв фашистів із Києва, геть аж в Австрію занесло його — і нічого, не поранило навіть ні разу, а тут — серце!..
Нова перейма змусила її спинитись і на кілька хвилин обірвала її думки. А коли їй одлягло й вона пішла далі, до неї знову повернулись її невеселі спогади.
Ні, не вірилось Ользі, щоб кволе серце Миколи могло призвести до такої біди. І саме тоді, коли б жити йому й жити. Коли життя, загоївши воєнні рани, вийшло на рівну путь... От хоч би й їхня невеличка сім'я: і він, і вона працювали на одному заводі, та "Транссигналі", він токарем, а вона контролером у збиральному цеху вимірювальних приладів; обоє добре заробляли, вдяглися так, що не сором і на люди показатись,— обставили квартиру меблями, стояв уже й гардероб з дзеркалом, про який так довго мріяла Ольга; от тільки моторного човна так і не спромігся придбати собі Микола — вмер... І знову Ольга не могла погодитися з безглуздям смерті. Вмерти, коли нарешті легше стало жити, коли підросла трохи їхня Катя, коли Ольга вдруге завагітніла!.. А Микола ж так хотів ще хлопчика, сина!..
У цьому крилась якась неперейдена велика несправедливість, якась страшна кривда, що її, як удар відкілясь несподівано, з-за кутка, заподіяно Ользі. Але хто заподіяв — вередлива доля, людські заздрощі, людська злоба? Хто?..
Чи ж і Ользі вірити, як і досі вірила стара Марківна, в пристріт, у таємниче, заворожене зілля, що ним десь звели її Миколу лихі люди, чи, може, якась підступна жінка-роз-лучниця?.. Дурниці! Не було в Миколи ворогів. Зо всіма був лагідний, приязний, а що вже сім'ї держався — пошукати такого. То вже Ольга добре знала. Чи в гості куди, чи в кіно там, або іноді й до театру — ніколи Микола сам не ходив, усе з нею. Хіба що ото часом тільки поїде з товаришами качки постріляти, а Ользі, ніде правди діти, не зовсім те подобалося. Та і з цим виходило часто на її: бувало, кортить йому в неділю восени майнути на ті болота, а він подивиться мовчки на неї, гляне на Катю, зітхне тихенько і — поїдуть вони втрьох на цілий день до зоопарку!..
Ні, то дурне плескала тоді їй нерозважна Марківна, яка хоч і забула вже свого бога, а ще й досі боїться лихого ока!
І все ж щось незрозуміле оповивало Ользі смерть її чоловіка. Чогось не догледіли тоді лікарі, щось, мабуть, пропустили...
З того часу мов захолонула до всього Ольга. Збайдужіла й до себе. Хтозна, чи пішла б вона два тижні тому до поліклініки взяти відпустку, якби товаришки з цеху мало не силоміць випхнули:
— Тобі давно вже треба в декреті бути, а ти на роботі крутишся! Чи ж довго до біди?
Лікарка в полікліниці, простягаючи Ользі бюлетень, ще раз сказала:
— Видимо, у вас усе ж таки многовіддя, а може, навіть... У всякому разі треба звернутися до консультації вагітних або до нашого гінеколога, він завтра приймає з десятої.
Нікуди не пішла більше Ольга. Лікарі завжди щось
вигадають. Таке в неї многовіддя, як у Миколи тоді — кволе
серце! _ —
Але після поліклініки Ольга немов прокинулася від тяжкої дрімоти. Тепер, коли наближалися пологи й Ольга чула це, коли не треба було вже квапитися на завод, коли, одвівши Катю до садка, Ольга залишалася в кімнаті сама, вона гарячково бралася готувати все потрібне для майбутньої дитини. В руках у неї біліли то викроєні пелюшки, то пошиті вже сорочечки, то мережаний чепчик. Тільки коли її зненацька штовхало в череві, вона припиняла роботу й слухала. Дитина ворушиться!.. Ця дитина, що коли-не-коли нагадувала про себе легким поштовхом, жила в ній. Вона почала жити ще тоді, коли був живий гМикола. І тоді