Амурат IV завоював Багдад.
Десять років турецькі війська облягали перлину світу, десять років текли гроші з державної скарбниці на безнадійну, здавалося, війну, і нарешті — таки перемога, нарешті багдадське золото перелилося в ковані куфри стамбульського семивежного замка Едікуле.
Фанатичний ворог курців і поклонник Бахуса, несамовитий деспот, що винищив тисячі непокірних яничар, і простодушний демократ, до якого на вулиці підходили жебраки, пияк і звитяжець Амурат IV, втративши терпець стратега, переодягнувся в мундир рядового воїна і сам поліз на стіну Багдада. Деморалізовані яничари і знеохочені невдачами спагії [34] ринулись за своїм шаленим полководцем — Багдад упав. Переможці справили сорокаденну криваву тризну на берегах Тігру, а на султанській чалмі засвітився ще один алмаз.
Перський шах Сефі І погодився на всі умови Амурата. Протягом цілого року прибували до Золотого Рогу галери з трофеями, султан із військом повернувся аж весною. Більш ніж місяць готувався в Скутарі до вступу в столицю. Стамбул томився в очікуванні великого свята.
Врешті півсотні галер переплили Босфор під грім усієї артилерії. На білому перському коні, в леопардовій шкурі, перекинутій через плече, в сніжно-білій чалмі в'їжджав у Золоті ворота султан-переможець, з ним — двадцять вельмож у срібних латах. Головними вулицями Стамбула, встеленими килимами, їхав Амурат; народ юрмився, лунала музика, юні циганки-красуні звивалися в гарячих танцях, дзвеніли лютні, цитри, заливались флейти, з сотень мінаретів викрикували муедзини хвалу султанові, і навіть дзвонили церковні дзвони на Пері і Галаті.
За Золотим Рогом, на горбах Касим-паші, звідки видно, мов на долоні, весь Стамбул, розставили столи. Амурат звелів пригощати всіх — від великого візира до простого кафеджі. А сам раз по раз підіймав бичачий ріг із вином, і кожний тост султана супроводжували гарматні залпи з анатолійського і румелійського берегів.
Біля султана стояли п'ятибунчужний великий візир — сивобородий Аззем-паша, ага яничарів — понурий Hyp Алі, шейхульіслам Регель — глава духовенства.
— Я покорив перлину світу Багдад! — мовив гучно султан, і повіяло тишею над гамірною юрмою. — Квітуча і хлібодайна Месопотамія навіки з'єдналась із єдиновірною імперією Османів. Я підіймаю чашу за те, щоб усі народи стали під зелений прапор пророка, який держатиме Висока Порта, за майбутню перемогу над невірною Руссю, бо клянусь вам, що й Азов, і Астрахань, і Київ лежатимуть біля моїх стіп. Хай допоможе мені в цьому аллах!
Вдарили залпи, знову заграла музика, дервіші-трясуни здирали одяг, кололи себе ножами, пекли тіло розпеченим у багаттях залізним бруссям. Викрикували "слава" спагії, та мовчазні були чомусь яничари, наче отой понурий погляд Hyp Алі не дозволяв їм радіти з перемоги.
— Великий султане, — підступив яничар-ага до Амурата, — дозволь хоч мені, коли забули про це твої уста, прославити сьогодні хоробре яничарське військо, яке штурмувало стіни Багдада і билося, мов стадо диких левів, за твою честь і славу.
Амурат не чекав таких зухвалих слів від яничара-аги. З того часу, як він розправився зі збунтованими яничарами в казармах Селяміє на Скутарі, Hyp Алі став запобігливим і заробляв собі султанської ласки в битвах насправді героїчних.
Мить не зводив грізного погляду з аги, вже чув, як клекоче в грудях божевільна лють, але вигляд Hyp Алі був настільки спокійний, що знітився Амурат.
— Ти правий, Hyp Алі, — промовив, стримуючи тремтіння губ. — За твоїх лицарів треба випити, і я дозволяю. Одначе, як велить закон предків, усі пропозиції султану доводить до відома диван [35], а не одна особа. І тому завтра я чекатиму ухвали дивану про те, чи потрібен серед султанської прислуги ще й проголошувач тостів?
— День тільки-но закінчився, великий падишаху, хай вічним буде твоє ім'я, — поклонився Hyp Алі, показуючи рукою в бік затоки, де засвічувалися факели. — Сонце не швидко осінить Анатолію, а ніч довга. — Він із ненавистю дивився тепер в очі Амурата, і не бентежило його те, що насторожилися султанські сановники і підступили ближче до султана зброєносці. Біля нього стояв чорбаджі [36] Алім — чорновусий кремезний слов'янин, а позаду — почет. Яничар-ага випростався. — Ніч буде довгою для тебе, султане. А спадкоємці твої, можливо, задумаються, чи годиться рубати галузу, на якій сидиш, чи можна ремісникові ламати верстат, що дає йому засоби на прожиток. Багдад здобутий ціною крові, яка лилась роками, а міг би впасти за місяць, якби не злочин, який ти вчинив на Скутарі.
Амурат зблід, вихопив із піхви далматинську шаблю. Кинулись до Hyp Алі султанські зброєносці, та в цю мить султан схопився обома руками за живіт і впав долілиць на землю.
Зчинився крик, брязнули шаблі, та на скресалися. Яничари обеззброїли султанську охорону.
Великий візир Аззем-паша стояв незворушно. Дивлячись на мертвого султана, промовив півголосом:
— Закінчилась династія Османів. Синів ти не народив, султане, а слабоумний брат твій Ібрагім не може правити імперією.
Наказав своїй прислузі віднести тіло султана в палац — споряджати для вічного супочинку, а сам стояв у нерішучості, слухаючи, як верещить натовп, розбігаючись по місту:
— Султан Амурат помер! Султан помер!
Та враз тривожні вигуки приглушились іншим кличем, що наростав, ширився, а врешті виразно долетів до вух великого візира:
— Ібрагіма! Ібрагіма!
Стояли, мов на герці, розумні очі Аззем-паші з підступними, злорадними очима Hyp Алі.
— Рано тішишся, ефенді, — блиснув яничар-ага білими зубами. — Чуєш, кого проголошують яничари? Чи, може, й ти посмієш піти проти них?
Тепер зрозумів Аззем-паша; султана отруїли яничари, щоб поставити на престол недолугого Ібрагіма, якого Амурат запроторив на вічне ув'язнення у двірцеву тюрму. Не лють, а страх перед неминучим лихом струснув ним, і, забуваючи про свій стан, великий візир закричав:
— Шайтан! Чужинце, віровідступнику! Що дороге тобі на цьому світі, крім власної вигоди? А будь ти проклята, зміє, вигодувана Урханом!.. [37] О аллах, Ібрагім правитиме імперією!
Hyp Алі спокійно вислухав вибух безсилого гніву великого візира. Вигуки "Ібрагіма, Ібрагіма!" лунали вже по обидва боки Золотого Рогу, яничар-ага міг бути спокійним. Він поклонився візирові і мовив, не ховаючи переможної посмішки: