Мальви

Страница 46 из 73

Иванычук Роман

Почет наближався, і вже тоді, коли ось-ось мав пройти біля Мальви, хан повернув голову, вийняв із-за вишитого золотом гашника [133] жменю монет і гордо кинув людям. Тоді впізнала: це був той самий лицар, якому вона колись напророкувала ханство, тільки набагато старший, недоступний, суворий. Мальві здалося, що він зупинив на ній погляд, вона подалася вперед, та її відтіснили комонні сеймени, людські спини закрили перед нею процесію.

Довго не стихав гомін у столиці, ховалося сонце за ротонди Ексі-юрту, верталася Мальва до Мангуша. З опущеною головою, поникла, зів'яла. Мрії, що плекалися й росли роками, що набиралися райдужних кольорів, раптом зблідли, знебарвніли, стали такими бідними, як ця мідна монета, що потрапила в долоню Мальви з рук щедрого хана. Стискала її в кулаці, поглядала на неї і тихо опустила у вапнянисту пилюку.

Вдома чекали її сплакана мати і похмурий Стратон.

— Де ти була? — спитали разом.

— Там... хана зустрічали...

— Ти бачила його?

— Так, — сказала тихо і безутішно заплакала.

Марія вклала Мальву в постіль, голова її горіла: не інакше — хтось урік дитину. Прикладала до її чола холодний рушник, бідкалася. Стратон довго сидів мовчки, не міг угадати, що за причина Мальвиної недуги, та певен був — не від уроків. Увечері промовив:

— Ось що, Маріє... Якщо ти вже твердо вирішила вертатися на Україну, то не відкладай. Біда біду знайде, поки сонце зайде... Іди до хана. Новий цар на початку свого владарювання завжди щедріший, ніж тоді, коли оговтається. А мало в тебе грошей — додам.

"З ким ти будеш, Ісламе?" — запитували пронизливі вузькі очі Сефера Газі молодого хана, який увійшов у зал дивану.

Іслам-Гірей спинився напроти високого крісла, оббитого оранжевим сукном, із вишитим золотим півмісяцем на спинці, і чекав ритуалу коронування. До хана підійшли чотири беї, кожний тримався за ріг широкого пухкого войлока. Зверхньо і поблажливо, мов на дорослого сина, поглядав на Іслам-Гірея найбагатший у Криму ширінський бей Алтан, некоронований хан улусу. Запобігливими очима пасли нового хана яшлавський і баринський беї. Холодний, гордовитий, ніби зовсім байдужий до всього цього, що тут відбувається, стояв володар Перекопу ногаєць Тутай-бей з Мансурових. Навіть поглядом не нагадав Іслам-Гіреєві, що це він передав через свого салердара Мемета юк грошей для Сефера Газі.

Іслам-Гірей поволі і проникливе придивлявся до облич своїх вимогливих радників, зупинив погляд на Тугаєві, і просвітліли ханські очі. Ні, не для підкупу тратив золото перекопський бей. Цього воїна — саме воїна, а не бея, — він знає ще з того часу, коли командував відбудовою Ор-капу. Подумав у цю мить Іслам: якщо йому колись стане необхідно рахуватися з цими чотирма наріжними стовпами ханства, то він шукатиме дружби не з підступним Ширіном, не з боягузливим Барином, не з убогим Яшлавом, а з Тугай-беєм, з Мансурових, який вродився у сідлі, а не на м'яких перських килимах.

Хан ступив на войлок, беї піднесли його, взявшись за чотири ріжки, і винесли на оббите шовком крісло, вигукуючи:

— Коп! Іаша! [134]

Мовчки дивилися на церемонію ханські зброєносці-сеймени і їхній ватажок Сефер— Газі, що стояли за троном.

Беї чекали поклону хана.

Напружились мускули на Ісламовому обличчі, ще дужче випнулися вилиці і виголена борода. Він не підвівся для поклону, оперся головою на спинку трону і простягнув назад руку до Сефера Газі. Той підійшов, маєстатичним жестом подав ханові сувій паперу, Іслам розгорнув його і повільно — слово за словом — прочитав перший свій ярлик:

— "Великого улусу правого і лівого крила благородним беям, муфтіям, кадіям і шейхам повідомляю цим ярликом: од нині я великої орди, великої монархії, столиці кримської, незліченних ногаїв, гірських черкесів — великий цезар.

Іслам-Гірей, син Селямет Гірея,

Великого хана найблагородніший

радник, вповноважений і довірений

Сефер Газі-ага".

Сіпнулася голова Ширін-бея, губи стиснулися в злобі до синяви, тінню пробігло невдоволення по обличчях яшлавського і баринського беїв, тільки Тугай стояв, як і перше — гордий, міцний і непроникливий.

Іслам-Гірей підвів руку, і всі, крім Сефера Газі, вийшли з залу дивану. Колишній аталик, тепер ханський візир, процідив, не рухаючись із місця:

— Перший бій виграно. Але це тільки перший бій. Несподівано увійшов до залу ханський зброєносець сеймен Селім — він три роки вірно чекав на свого добродія і повелителя у свиті калги Крим-Прея — і повідомив:

— Гонець із Стамбула!

Скочили кутами угору брови Іслама, сховалися за повіками мишачі зіниці Сефера Газі. Та не підвівся і тепер хан, не вийшов назустріч.

— Хай увійде, — наказав.

Високий турок у яничарському одягу злегка нахилив голову, і тут прошипів Сефер-ага:

— До ніг великому хакану!

Збентежився султанський чауш, обличчя його побагровіло, він поклонився нижче, але на коліна не став. Промовив:

— Іменем сонця світів султана Ібрагіма повеліває тобі великий візир Муса-паша...

— Муса-паша? — схопився руками за поруччя крісла Іслам-Гірей.

— ...повеліває відправити свої війська на Україну чи то Московітію і доставити у Стамбул чотири тисячі невільників для чотирьохсот каторг, які потрібні для війни з Венецією. А ще велить вислати сорок тисяч війська під високу його команду. З цим передаю тобі султанські подарунки, — чауш поклав до ніг хана кунтуш і шаблю.

Нарочито ліниво підвівся Іслам, одягнув кунтуш тільки в один рукав, а на шаблю й не поглянув. Сказано зніченому від такої зневаги гінцеві:

— Нічого не відаю я ні про війну з Венецією, ані про її причини. Два тижні тому благословив мене на престол богоподібний Ібрагім, а до воріт Баб-і-сеадет супроводжував мене не Муса-паша, а великий візир Аз-зем. Доповідай мені, що трапилось у Порті з волі аллаха.

Гонець доповідав покірно, вражений незалежністю і пихатістю хана:

— Аллах бачить усе і не простить тим, які не розуміли свого щастя. Проклятий Замбул, хай почорніє його лице, купив з відома Аззем-паші у капудана галеру і поплив на ній до Мекки з краденим у султана добром. Біля Родосу на галеру напали мальтійці, захопили її, а потім зупинилися на перепочинок біля берегів острова Кандії [135]. Венеціанці дали зрадникові притулок, а султан, відвага і непомильність якого відома усім краям, виповів війну Венеції.