— Якось даси собі раду з тими підпасичами, що маєш, — отаман був незворушний. — Де багато пастухів, там вовк овець ріже... А ти мусиш знати, Ахмете, про три погибелі, які чигають на чоловіка, коли він стає дорослим. Треба вже тобі це знати. Які погибелі? Коли закипає кров у тілі — тоді вино і жінка. Як висохне душа, і кволим стане тіло — тоді золото. Шайтан знає, як кому угодити, щоб потім ліпше посміятися.
— Без золота я обійдуся, баба, — процідив крізь зуби Ахмет. — Ти незабаром розбагатієш, мої брати привезуть з-під Азова повні міхи. До вина мене не тягне. Ну, а про інше ти мені не розказ! Як же ти міг подумати про... Вона ж дитина.
— Коли людина молода, очі її краще дивляться, ніж думає голова, — Юсуф завзято вимішував молоко в казані. — Мальві вже пора бути між жінками, і ти це знаєш. Та я поки що залишу її при собі, сам навчу жіночої роботи. Завтра вона зварить нам каурму. Ну, підливай вина, чого стоїш?
...А втім, Мальві не було так погано біля Юсуфа, як здавалося спочатку.
З Ахметом, правда, інша річ. Біжать вівці, а їм упину нема, і не знати, хто кого веде. Гавкають собаки, хапають за животи неслухняних баранців, ті хвицькають ногами в зуби незлобивих охоронців, буяє Ахмет на своєму коні. Добре якось при ньому, при тому Ахметові: вишкірить він свої білі зуби — і туман розпогіднюється, і моросичка не така вже дошкульно холодна. Вівці бредуть і бредуть — ніхто, мабуть, не ходив би зі своєї охоти аж до Еклізі-буруну, що завжди шпилем тримає найважчу хмарку. А вівці доведуть.
За Еклізі-буруном, о, за ним зовсім новий світ. Там у скелях — три великі печери, в яких зі стелі звисають бурульками льоду діаманти. Одна називається Сніговою, бо іній морозиться на стінах навіть тоді, коли гори мліють від спеки; друга — Холодною, в ній завжди опівдні ховаються пастухи з вівцями; третя печера називається Бінь-башкоба — Тисячоголова. Печера якихось тисячі голів, які живуть там і дихають джаханнамом [112] смерті. В неї ніхто не заходить.
Чи за цим плакала Мальва, доячи кобилиць? Певно, і за цим. Але найлюбіше було з Ахметом. Він зіскакував з коня, коли спинялися вівці на попас, і підходив до Мальви. Кидав перед нею чотири вирізьблені баранячі кості і називав кожну таємничим найменням: укум-букум-джарим-барим.
— Я собі загадав. Вибирай.
— Букум...
— Тепер мені.
— Тобі барим...
— Ай, єлдиз! [113] — скрикував Ахмет. — Відгадала!
Він був тоді якийсь дивний і смішний, схоплювався з місця, притьмом злітав на коня, жорстоко бив його чариками під живіт, і кінь мчав у провалля.
Ніч пізно приходила на Чатирдаг. Із гір можна було бачити сонце й тоді, коли в степу вже западала темрява, та вічно похмурий Бабуган таки вкутував гори імлою і вкладав їх спати, як дітей. А коли гори міцно засинали, підпаски сідали довкола Ахмета, і він розповідав. Мальва добре запам'ятала його пісню про красуню, яка жде не діждеться .джигіта зі степу, — він співав їх рік тому, коли вони з мамою їхали у Юсуфовій кантарі, — і просила розповісти про неї. Ой, скільки він знав казок про ту дівчину, та все різні...
...Затужив молодий пастух, виганяючи корів на пасовисько, бо побачив синьооку дочку Мангу-хана...
— Чорнооку, — поправляють підпаски.
— Ні, синьооку, — чомусь впирається Ахмет і дивиться на Мальву. — І більше не втішали його квіти. Краса квітів дивує, але якби .то вони мали сині очі, усмішку, ласку — все те, що дає смертним на землі рай пророка...
— ...Дочка Мангу-хана була вродливою, як троянда. Хан же був схожий на бика з виверненим животом, але він усім говорив, що Гюляш-ханим схожа на нього. Найрозумніші люди часто помиляються. І зустріла Гюляш-ханим пастуха, стрункого, як тополя, сміливого, як барс. Перемінилась дівчина червінцем і впала до його ніг. Але пастух чесний був. Тому віддав червінець у ханську скарбницю. А вночі напав на хана балаклавський князь і забрав скарбницю...
— А далі, далі що?
— Ахме-е-ет!
Це отаман Юсуф. А далі ночі і дивні сни...
В Юсуфа Мальві жилося непогано. Мабуть, тому, що в отамана було багато худоби і людей, він намагався триматися суворим, насправді ж Юсуф мав добре серце. Коли вони залишалися удвох з Мальвою, отаман ставав зовсім іншим. Таким його дотепер Мальва не мала нагоди бачити. Він усміхався, розповідав усілякі билиці і вперто називав її гяуркою. Спочатку протестувала, а потім звикла і навіть дивно було, коли Юсуф кликав її іноді по імені.
Зате Ахмет став понурий. Приходив увечері, скидав із себе малахай і доломан, робив це сердито і мовчки, і не раз хотілося Мальві попросити його, щоб не сердився, чей не винна вона, що отаман забрав її від овець. Мальва знає, що йому зараз тяжче доглядати отару, але зате вона готує для нього їжу, хоч би спасибі сказав... А що йому нудно, то і їй не так уже й весело. Чого ж сердитись? Але вона мовчала. "Укум-букум-джарим-барим", — шепотіла часом уночі, та слова ці не мали тієї таємничості, що колись.
Вранці, уникаючи її погляду, Ахмет сідав на коня, пришпорював, чвалав поперед строю по вигнутій таці Чатирдагу, перескакував камінні вали і зникав у проваллях. Мальва притискала руки до грудей у захваті, й тоді повертав її до тями суворий голос отамана:
— Чого стоїш, вогонь пора розкладати!
Але суворість Юсуфова швидко минала. Курилось вогнище під казаном, а він весь час про щось розповідав. Чи їй, чи сам собі...
— У степу татаринові гірше живеться, ніж у горах. На рівнині оком не охопиш усієї краси Кримського краю. А коли вийдеш на гору і поглянеш навколо, то жаль стає людини, яка тут не була. На півдні небо з морем разом живе — обоє сині, одне синіше від другого, на півночі степ обнімається з небосхилом. Такий Крим, що живи в ньому і вмирати не треба.
Пішов якось старий Газі Мансур у Мекку святкувати байрам. Ревно молився він біля храму Кааба, і сказав йому імам:
"Якщо хочеш, залишайся в нас".
Подумав Газі Мансур, згадав свій сад, горіх, під яким завжди відпочивав, і похитав головою:
"Не хочу вмирати в чужому краю".
Глянув на небо і почав просити в аллаха, щоб допоміг йому вернутися в Крим. "Якщо помру по дорозі, хай хоч мої кості відвезуть додому".
Відстав Газі Мансур від каравану і почув, що вмирає. Молився, аби хтось надійшов, він віддасть першому стрічному всі гроші і попросить, щоб похоронив його в Криму. А тим часом араби напали на караван, усіх перерізали і поскакали на конях дорогою. "О слава аллаху, люди йдуть", — подумав старий. І коли до нього підбіг араб із ятаганом, він сказав, простягаючи мішечок з піастрами: