І сплюнув "сердито.
— Підожди, я ще сама до неї піду. Знаєш, що колиб не це, що він перед тобою признався до гріха, то я би в це не повірила. Мені видається, що Андрій нездібний на таке пускатися. Він тепер ходить сумний мов хмара. Його колишня веселість кудись пропала. Він дуже бідний, і я гадаю, що він не бувби такий, колиб справді мав яку любовницю та потішительку на боці...
Тучко не сказав на це ні слова. Це видалось Тере-ні підозрілим, чи її чоловік не обріхує, і знова має у цьому який свій інтерес. Вона поглянула на його допитливо.
— Йди, попробуй, може ти справді що на це порадиш...
Тучкова зараз пішла до Зосі, а по дорозі то її підозріння що раз змагалося. Вона вже мала час пізнати свого чоловіка на скрізь. Він був дуже скритий перед нею. Знала добре історію цих сороківців, але нічого з цим не могла порадити, бо Тучко, коли розходилося
0 його користь, ніколи її не послухав.
Зося була заплакана, вона поцілувала Тучкову в руку.
Чула я Зосю, що у тебе якісь клопоти, непорозуміння з чоловіком. Ніколи до мене не зайдеш, не відкриєш свого серця, не висповідаєш свого горя... А може би я тобі в дечому порадила, а бодай би тобі на серцю полегчало, колиб по щирості виговорилася.
Нічого мені, вуйно, не поможете, ні порадите. Мене вратує лише цей, хто мені зможе привернути серце Андрія. Ви впрочім моє горе знаєте, бо ціле село це знає...
Слухай, Зосю, я хочу з тобою поговорити по щирості. Ціле село знає, що ти заздрісна о свого чоловіка і цею заздрістю ти його від себе відбиваєш. А чи маєш ти причину до заздрости і підозрівання? Ти вже тільки часу за ним слідиш — бо люди також це видять
1 сміються з тебе в кулак — а нічого не викрила, ні одного доказу не знайшла... А коли справді хто тобі дещо з боку доповість, то лише на це, щоби тебе по-дрочити, бо ніхто тобі не сказав, з ким коли, та де...
Я вуйно, маю на це всі докази...
Які? Ну скажи, бодай оден...
Він не сидить в хаті, а як сидить, то до мене словом невідізветься, а все книжку читає. Ціле літо спить на оборозі, бо хата йому смердить, а це тому, щоби до його чужі молодиці приходили, до других зуби шкірить, ну... і що четверга до міста їздить...
А більше нічого?
Чи ще треба більше? — питає Зося дивлячись з докором на вуйну.— А впрочім, чи це можливе, щоби такий молодий, гарний чоловік мною старою вдово-лявся, та не шукав собі молодших...
А я тобі скажу, що це все ще далеко не докази. Що до тебе не говорить, то ти сама тому винувата, бо ти не маєш до його ласкавого слова, а все з ріж-ном або з кропивою до очей. Ти думаєш, що люди цього не знають? Таж це бачить твоя челядь і твої рідні діти. А що читає книжки, то й добре, бо за це він не шукає товариства поза домом, не ходить до коршми, не грає в карти... Кажи йому, щоб читав у голос, то обоє будете мати розраду. На оборозі він любить спати з малку, тому він такий дужий і здоровий, що спить на свіжому воздусі, а не в душній хаті. Ти подумай, що у вас є злючі пси, яких на ніч з ланцюхів спускають. Якаж би хотіла на таку небезпеку себе виставляти? Кудиж би ці молодиці на оборіг ходили? Хиба що це які відьми та на кочергах до його підлітають... Знова кажеш, що він шкірить зуби до других, та любить пожартувати? Хибаж це гріх? До недавна бували в твоїй хаті вечірки, сходилися дівчата і молодиці. Він з ними говорив, сміявся і жартував, то тобі тоді навіть на думку не прийшло видіти в цім щось злого. Впрочім мами і чоловіки цих жінок булиби на це не позволили, щоб до вас заходили на якусь содомію. А тепер також ці мами і чоловіки не видять у сьому нічого злого, що Андрій з котрою заговорить і пожартує? Та що й казать? Таке плюгавство в селі не скрилосяб, і люди вже би про це знали. Ей! Зосю, з тебе говорить сліпа заздрість,
тай годі. А це зле, бо можеш бідного чоловіка довести до розпуки, а тоді він на всьо зважиться...
Він когось за селом має... Впрочім це така хитра бестія, кутий на всі чотири ноги, його не легко зловити...
А я тобі ще раз кажу, що це заздрість з тебе говорить, бо він нічого не винен. Таким поведениям ти сама йому стежку показуєш...
Зося затяла зуби і мовчала, начеб води в рот набрала. Вуйна уговорювала її ще на всі лади, а Зося заєдно своє думала. "Ти така сама, як і всі. Хто знає, що там із тобою було, як Андрій у вас жив? Він теж на оборозі спав, а вуйко їздив за ділом, та частенько не бував в дома... От вуйко говорить інакше, щирійше, і хоч не хотів сказати всего, а не обертав кота до гори хвостом, як ось ти робиш".
Вуйна побачила, що її слова, це горох об стіну і шкода слів. Вона говорила з переконанням, що Андрій нічого не винен, хоч буцім то перед Тучком мав признатися. Вона тепер свому чоловікови не вірила, щоб це було правда. Вона знала, що Андрій вуйка не любить і мав до сього причину, тож хоч бувби і винен, то певно перед ним не признавбися.
Андрій вернув до дому пізніше і привітався лише з одною дитиною, бо тамті вже спали. Привітався із жінкою, та вона йому не відповіла ні словом. Поставила перед ним вечерю, а сама сіла під печею сумна мов хмара.
Він дивився на це з болючою усмішкою, а далі став собі підсвистувати, а опісля заспівав з тиха:
Дала їсти без обруса Сама сіла мов покуса...
Він поклав ложку на столі і каже:
— Зосю! Чи у тебе знайдеться раз тільки розуму, що у курки? То ти мовчиш на моє привітання, хоч ми цілий день не бачилися і таким способом ти хочеш прихилити мене до себе?
Тебе вже инші вітали краще і прихиляли до себе там, де ти їздив.
Бодай ти так жива тай здорова була... Ти давай так собаці їсти, не мені,— крикнув з у сьої сили і кинув мискою на поміст, яка розбилася на куски.— Щоб тебе вже раз чорт взяв, ти відьмо...
Він вийшов схвильований з хати, пообходив ціле господарство і поліз на оборіг.
Він перший раз з таким криком і лайкою накинувся на жінку. Бо він прийшов у хату з найкращим наміром, може воно ще зміниться, та поправиться. Та це показався даремний труд. Так має бути аж до смерти. Став переходити в думці це все, що нині бачив і пережив. От Паславські! Любляться, шануються, тай живуть собі, мов у раю, хоч у них і невеличка хатка, і статків великих нема. Тут би лише жити в добрі, в гаразді. Що йому з сього богацтва? "Воли-корови по убочи, а біда поперед очи".