Андрій загадав ще одного спробувати. Поїхав до Тачинських у котрих вже давно не був і розповів їм про свої гаразди. Тачинські до тепер нічого не знали, та хоч зачували від людей, що Зося проце-сувалася з шляхтянками, та не догадувались причини. Вони знали одно, що Зосі є добре. Андрій господарив славно на цілу околицю, не пив, не грав у карти, а господарство їх що раз більшає. Чогож більше потреба хліборобови до щастя? Тепер, коли Андрій розповів їм, що Зося з ним вирабляє, що він так довше не видержить і йому прийдеться вду-ріти, вони налякались. Вирішили поїхати обоє до Заріча і Зосю уговорити.
Обоє стали їй толкувати безглуздність такого підозріння, бо вона жадного доказу не могла знайти. Та вона, хоч доказу не було стояла упірно при цім, що воно так дійсно є, бо її душа вже не від нині відчуває, що Андрій заходить собі з другими, та він такий хитрий, що вона його на цім піймати не може і вона певно цього докаже. Тачинські не пізнавали Зосі. Що їй сталося?
Вони розмовляли з нею, як Андрія не було в хаті.
— Це примхи тай годі, моя доню: а моя рада така, щоб ти усьому дала спокій, не дуріла, бо як перетягнеш струну терпеливости, то вона вірве-ся. Ми тобі забезпечили таке щастя, що вся околиця завидує. Знайшовся для тебе чоловік, якого із свічкою шукати, сліди його цілуватиб, а ти мучиш його дурними підозріннями. Уважай, що як йому не стане терпцю, то плюне на всьо і покине тебе з дітьми, або розведеться з тобою. А я тобі наперед говорю, що тебе в такім разі не прийму в хату, бо у мене є инші діти, а тебе вивінував краще всіх. Ти памятай, що кождий так зробивби, бо пес не втікає від хліба, лише від кія.— Так говорив Тачйнський.
Зося на ці батьківські упімнення нічого не відповіла. По цій пословиці, яку тато лише що сказав, вона підозрівала, що Андрій з тестем злигався, прозумівся наперед. Тато мусить так говорити, бо колиб вона з чоловіком розійшлася — а вона про це нераз думала — то знова прийшлаби до дому. Але! ці батьки! замість по щирости постояти за нею, і безсоромного чоловіка покартати тай на добру дорогу навернути, вони стоять за ним. А мама лише притакувала батькови і видно, що вона теж в змові. Вона почувала до родичів великий жаль аж розплакалась. Вониж причиною її нещастя, бо не треба її було за такого жовтодзьоба молодика віддавати. Цього можна було від разу догадуватися. Вона цього тоді не знала, бо не було у неї життєвого досвіду, але тато і мама знали про таке добре, і вони повинні були за неї подумати. Та їм хотілося позбутись її з хати...
Отже з цього, що Тачинські тепер задумали і хотіли зробити, нічого не вийшло, навряд Зося стала ще лютіша і ще більше присікалася до чоловіка з підозріннями.
Андрій кромі своєї праці знайшов собі ще одну відраду у свойому горю. Його найстарший синок Дмитрусь ходив до міської школи і стояв на станції у його земляка Паславського Миколи. За це достарчав Андрій Паславським харчів, які привозив сам що четверга своїм однокінним візочком. Він нарочно вибрав на це четвер, бо цього дня не було в нормальній школі по полудни науки, і Андрій мав спромогу кілька годин з Паславським свобід-но поговорити. Андрій був дуже жадний знання, і Паславський радо його вчив, пояснював і піддавав книжки до читання. Андрій став дуже пильним і по-нятливим учеником, з чого оба були дуже раді. Андрій не поминув ні одного четверга і заздалегідь радів, що в четвер поїде до Миколи і чогось нового навчиться. За це Андрій для Паславських ніколи нічого не жалував і привозив з дому всьо, чого їм було треба, далеко більше понад це, що треба було дати за держання Дмитруся на станції.
Над вечером вертав Андрій до дому передумуючи над цим, що почув того дня від Миколи. На кобилячу голову він ще вступав, хиба за ділом, бо з Хаімом він мав торговельні інтереси. Хаім був сталим покупцем збіжжя і рогатої худоби у Андрія, якої він мав що року бодай дві штуки на подаж, а що Хаім був ретельним купцем, то Андрій не шукав иншого. Для такого інтересу Андрій заходив не до гостинної, а таки на другий бік сіней до Хаімового помешкання. Між забавляючуся шляхту не було йому чого заходити. Андрій знав Хаімову сімю, знав, що у його кількоро дітей, і що оден його хлопець Абрумко ходить до одної кляси з Дмитрусем і навіть сидять в школі побіч себе. Знає і це, що найстарша дочка вчиться вже кілька літ у Львові і там мешкає у Хаімових свояків.
Одного четверга Андрій вертаючи з міста поступив до Хаіма. Було це серед жнив. Андрій вспів вже звести пшеницю і вимолотити на стільки, що виробував, який буде видаток. До того він мав ще кілька кірців торічної і хотів це продати, бо як раз трафлялася нагода докупити трохи поля, що з його межувало.
Поступив у першу кімнату, та тут не застав нікого. З другої кімнати, до якої були двері відхилені доходили сюди якісь два співучі голоси нібито жидівського найкання. Старечий голос щось не зрозумілого виспівував, а дівочий срібний голосок повтаряв за ним. Андрій зацікавився цим і зайшов сюди. За столом сидів обернений плечима до входу старий, вже сивий пейсатий жид, а по кінець стола лицем до дверей сиділа молода дівчина.
Андрій спитав за паном Хаімом. Дівчина встала з крісла, подивилася чорними ^ов терен очима на Андрія і сказала чистою українською мовою, в якій не чути було звичайного у жидів харкотіння, що тато є у гостинній між гостями. Андрій завернув і зачинив за собою двері.
Отже Хаім, то її тато, а вона то ця Етля, котру давали вчити у Львові, а котру він перед цим нераз бачив жидівським дітваком з чорним волоссям і навіть не звертав на неї уваги. Про неї Хаім згадував. Вона вчилась у Львові в христіянській школі. Хаім хотів її видати за якого мійського жида адвоката або лікаря. Він чоловік богатий і може її гарно випоса-жити, бо вона у його одинока дочка. Вона була дуже гарна і вчилася добре.
Про неї знали жиди і засватали її за рабіна, з місточка, Мозеса Зільберштока, сина Арона, сина Авраама і т. д. Вона розуміється, живучи у Львові цього рабіна ніколи не бачила. Та у жидів так водиться, що дівчат, коли їм пора віддаваться, про їх волю ніхто не питається. За неї думають самі родичі, а що вони вирішать, то так цьому і бути. Цей рабін мав у жидів велику пошану. Хоч йому не було більше двайцять вісім років, вважали його за цадика. Він був вдівцем. Через такий вибір впала на Трахтенів велика честь, з чого особливе дуже раділа Трахтенова жінка Рухля. Вона була дуже мари-морайна, ходила з оголеною мов коліно головою і носила шовковий чипчик прикрашений нашивками із перлин. Вона вважала для себе за велику честь стати тещою рабіна, а за найбільше щастя для Етлі бути рабінкою. Натомість Хаім так дуже цим не захоплювався, бо знав, що Етля при своїй красі, образованию і гарнім посагу знайде доброго жениха. Але коли його жиди присіли і засватали рабінови, то хай буде і рабін. Це також добрий жених, а жадна ра-бінка ще з голоду не вмерла. А така родинна сполука між правовірними жидами також значить богато.