Другої днини Андрій устав як звичайно, виправив плуги в поле покладати, а сам остав дома. Йому пильно було сказати вуйкови, що сталося і тому ждав в дома, доки вуйко не прокинеться. З того вуйко певно буде вдоволений, а це треба використати і про стрільбу заговорити...
Тучко здивувався вставши, коли побачив Андрія в дома. Він повинен був поїхати з третим плугом. Тучко поморщив чоло...
Добрий день вуйкови! Я вчера був у Тачинських.
Ну і що?
— Всьо гаразд! Я вчера вечером поговорив собі з Зосею розумне слово...
— Яке ж це розумне слово?
— А вжеж так, як вуйко хотіли. Коли вже маю її брати, то я її спитав, чи не дістану гарбуза, коли старостів пришлю...
— Ти справді так сказав? А вона що?
— А як я мав сказати інакше? Я думав собі: як не схоче, то скажу їй "падам до нуг" тай перестану воловодитись, і зачну шукати за иншою. Але вона не відмовила мені, лише покликалася на волю тата і мами, а то значить, що гарбуз не дістану. Я їй сказав на це, що це вже буде вуйкова річ з татом та з мамою поговорити, бо я собі гадаю, що вуйко даремне мене там не посилали...
— А що далі?
— Нічого. Ми поцілувалися, а зараз опісля я поїхав до дому.
Чоло вуйка цілком розхмарилось.
Андрусю, ти гунцвоте оден, давай вухо, хай тебе потермошу, бо не витримаю.
Термосіть, скільки вам завгодно, лише не відорвіть, бо відтак Зося на безвухого і дивиться не схоче.
Тучко був радий, начеб його на сто коней посадили.
— Ось так, то я люблю,— каже Тучко цілуючи його.— Так то по шляхоцьки і по кавалєрськи. На що це довгих церегелів та мявкання мов у котів в марті... Тереню! ходи-но сюди, а живо,— кликав Тучко у двері до кухні...— Чи ти знаєш, що той гільтай вже вчера освідчився Зосі і не дістав гарбуза...
— Яз сього дуже рада. Боже благослови! Вони обоє стали Андруся цілувати.
Тепер Андрусь хотів використати таку радісну для Тучка хвилю і добрий його настрій душі.
— Яби щось вуйка просив... Я вже давно хотів це зробити, та якось не смів...
— Говори, коли зможу, то певно тобі не відмовлю...
— Яби просив дати мені трохи грошей, бо я хочу собі купити фузію...
— Що? Фузію? А це на що?
А вжеж, стріляти. Бігме тільки заяців бігає по полі, аж просяться: стріляй. Цибульський що дня щось сгіолює, бодай яку куропатку, а я дивлюся та лише слинку проковтую...
Добре. Дам гроші на фузію і сам поможу купити...
Я розпитаю Цибульського, може у него буде яка на продаж...
Добре. Питай Цибульського, але без мене не купуй...
Андрусь подякував, і хотів вже іти до Цибульського, та вуйко його здержав:
— Гов! Підожди! Я маю нині їхати до суду, чи коні готові?
Та Андрій сьогодня рано забув о суді зовсім. Він стурбований став сіпати себе поза вухо.
— Я цілком забув і жадних коней в дома не лишив.
Давніше бувби вуйко такого забуття не пустив безкарно, та бодай накричав, коли й не вибив. Тепер не сказав ні слова. Андрій метнувся до сусіда Стефано-вого Михася і за пів години привів синок Михасів пару вже з упряжжю. Лише причепити до візка та їхати.
Вуйку! вже можна їхати.
Візьми там з комоди судове візвання. Андрій взяв візвання і прочитав.
Вуйку! це візвання аж на завтра...
Ей? ану придивись ліпше.
Таки так, що завтра.
— Ми перерахувались, тай годі. Добре, що завчасу схаменулись, а то бувби я даремнісенько їхав.
Хлопця з кіньми відправили до дому, а Андрій пішов просто до Цибульського.
Там була справді на продаж рушниця двоцівка, котру Цибульський дуже захвалював. То не була його, а дав її Цибульському продати лісничий з сусіднього двора. Андрій аж горів і питав за ціну та сказав, що купувати прийде сам вуйко, а коли б дуже торгувався, то най Цибульський поступиться, а він додасть йому відтак від себе. Того дня двоцівка була справді куплена. Андрій купив собі ще трохи пороху, шроту і капслів, а під вечір пішов вже за ріку. О тій порі виходили заяці на жир не знаючи нічого про це, що Андрій освідчився Зосі і за свою проворність добув від вуйка гроші на фузію. Андрій присів під межею за корчем бознику. Оден стріл, і заяць, що скакав собі легенько в капусту, простягся. Більше того дня не було полювання. Андрій повернув зараз до дому похвалитися до-биччю.
В хаті вже світилося. Андрій приніс ще теплого зая-ця і поклав на столі.
А це коли?
А лише що. Я хотів випробувати стрільбу. Бє дуже добре і не розкидає шроту.
Де ти того навчився?
Від людей — не святі горшки ліплять...
Тереню! візьми це, та зроби з цим, що знаєш...
Хай вуйко візьмуть для мене в бецирку вафен-пас на стрільбу.
— І ще чого! Ти знаєш, що я зі всіми жандармами знаюся, і жаден тобі стрільби не відбере. Шкода видавати на штемпель.
Від тепер справді не було дня, щоб Андрій вертаючи з поля не приніс до хати заяця, куропатви або утки...
V.
Тепер треба було думати о сватанню та заручинах, та списанню передслюбного договору. Треба було ще добути у суді дозвіл на вінчання для малолітного.
На сватів вибрав Тучко двох найповажніших шляхтичів з поміж своїх сторонників: Ясевого Даня Прич-ка і Миколу Михасевого Качкеновича. Обом їм не першина було сватати. Вони не питали нічого, не робили ніяких заміток, лише взяли з собою Андрія і поїхали бричкою Тучка до Вербинців. У такому сватанню вони не виділи нічого незвичайного. І Андрусь добрий шляхтич, і Тачинський теж шляхтич з діда-прадіда. Як їдуть сватати, то і старостами будуть. А староста на такім весіллю, цеж не що будь. Такі богацькі весілля протягаються на цілий тиждень, а вже їсти і випити буде що...
Сватання відбулося як слід, Андрій вернув з шовковою хустиною від молодої, а свати з подарунками. Всі вернули вдоволені. Свати не вважали потрібним робити з сього секрету і того ще дня рознеслася по селу вістка, що Андрусь Гороцький, якого всі звали малолітним, засватав Зосю Тачинську, а в осени має бути весілля.
Лесів Ясьо аж руки з радости затирав, що він так гарно всьо виворожив і відгадав зараз до чого воно йде. Жалував, що не міг старого Штокала підбити на заклад. Зараз таки побіг до старого.
А що вуйку? Шкода що ми не заложилися. Нині малолітний засватав Зоську Тачинську. Вже по слові.
Я тому не вірю...
Як? Не вірите? Даньо з Миколою лише що вернули бричкою Тучка з Вербинців...