МАЛОЛІТНІЙ
(Друкується за виданням: Станіславів — Київ, в-во "Бистриця" — "Вернигора", 1924 р.)
І.
Відколи найстарші люди затямили, була коршма "Під кобилячою головою" або коротко "Кобиляча голова" збірним місцем відпочинку і попасу для тих людей, що вертали з четвергового торгу з міста. Коршма стояла посеред німецької кольонії Кайзерфельду на перехрестю доріг, що там розходилися в ріжні боки.
"Кобиляча голова" відбивала від усіх сільських коршмів своєю огрядністю та чистотою так само, як і ціла німецька кольонія відріжнялася цим самим від других сіл. Місцеві Німці називали її не коршмою, а віртсгаузом, ставили до неї инші вимоги, як прочі галицькі селяне до своїх коршмів і вона мусіла примінитися до загальної фізіономії німецького села.
Коршма була мурована, але без заїзду у сінях — на два боки. З одного боку сіней — праворуч були дві гостинні кімнати, з другого боку — ліворуч — теж дві кімнати, де мешкав орендар з своєю сім'єю. Друга гостинна кімната була краща першої. Столи були застелені коліровими скатертями, не було тут звичайних коршемних лав на вбиваних в землю ковбицях, лише деревляні ясеневі крісла.
Перша кімната була призначена для поспільства і фірманів, у другій приймали дооколичну малоземельну "ходачкову" шляхту, економів, лісничих, та місцевих Німців кольоністів.
Орендарем у цій коршмі був під той час Хаім Трахтен. Вже від дуже давного часу сиділи на цім орендарстві Трахтени. Коршма переходила з батька на сина.
Теперішній орендар Хаім, або Хаімко, не старий ще чоловік, теж не подобав на звичайних сільських коршмарів. Носився гарно, говорив добре кількома мовами, ходив у чистій сорочці, в шовковій ярмурці, носив коротенькі пейсики, а для своїх гостей був незвичайно чемний. Орендарство не було його одиноким заняттям. То був у його так сказати б інтерес основний, а попри нього вів широку торгівлю збіжем і рогатою худобою.
У звичайні дні була коршма звичайно пуста, бо в німецькому селі не було пяниць, котрі з коршми не вилазять. За це в неділі і свята забавлялися тут Німці, а в торговий день ці, що вертали з міста.
У Хаіма кромі простої сивухи були инші кращі напитки. Тут можна було дістати ріжних запіканок з корінням і без коріння, меду, вина, пива і чаю з добрим пахучим ромом.
Зараз, як тільки стали люди з торгу вертати, площа перед коршмою заповнилася фірами, візками, економськими тарадайками, та бричками, натачанками, якими їздили богатші шляхтичі.
Знатніші гості заходили до гостинної з сіней другими дверми і тут засідали при столах, де кому було до вподоби. Тут творилися гуртки знакомих при окремих столах, гуторили, перечились, робили між собою умови, тощо. А коли часом приходило між підхмеленою шляхтою до гострішої суперечки, то зараз являвся там Хаімко між ними, кланявся шовковою ярмуркою і вмів "відразу або якусь нечувану, нераз видуману на борзі новину сказати, або щось веселого доповісти, або чим иншим заговорити, а все так, що суперечка перепинялась. Хаім ніколи не допускав до такого, щоб його дім споганити коршемною бучею або бійкою...
Якраз того четверга, коли наша повість починається, сиділо тут пополудни кілька шляхотських гуртків заріцької та підмочарської шляхти і попивали свіже бачинське пиво...
Поміж заріцькою шляхтою визначався пан Яким Гринів Тучко. Грубий широкоплечий у шляхотській суконній капоті і шляхотськім округлім кашкеті. То був чоловік певен себе, резонний і дотепний на всю губу. Як він став говорити, то всьо мовчало і пильно слухало. Він був депутатом шляхотської громади Заріче і вертав саме з міста з бецирку, де відбувалася сервітутова комісія над розмеженням пасовиска громади від двора. Він як раз оповідав Зарічанам про сю комісію, як він там обстоював громадську справу, як перечився з адвокатом двора і самим сервітутовим комісаром, поки на свойому не поставив.
А тим часом приходило в гостинну чим раз більше шляхти, і кождий приставав до стола до своїх знакомих, витався з ними, казав собі подавати пива.
Аж показався на порозі високий кремезний шляхтич пан Михайло Тачинський з Вербинців. Вклонився всім і зараз присів до Тучка, котрий його до себе запросив. Вони були собі кумами, бо Тучко держав до хресту найстаршого сина Тачинського.
Тучко не перепиняючись оповідав далі Зарічанам про комісію. Як скінчив, почув з усіх боків слова признання, бо таки для громади виборов більшу пайку, чим усі надіялись...
Тачинський, котрий лише кінця дослухався, аж в долоні плеснув:
Браво, пане куме, вам справді коморніком бути, не то що. Що й казати, неодного комісари ви би в кут загнали, ми всі це добре знаємо.
Ет! Що й казати,— говорив Тучко поправ-ляючи свій кашкет на голові і обтираючи рясний піт із свойого грубого карку цвітистою хустиною,— ко-либ я був покінчив школи... бодай тільки, що ви, куме, шо й до лацінської ходили... а я собі ось так самсучок, але що я знаю, то не лише для себе, але і з другим поділюсь, і другому радою послужу...
Та що мені з моєї науки, з моєї лаціни,— каже Тачйнський,— хиба з гусьми та з телятами буду по лаціні говорити...
Але маєте, куме, діти, то може і їм із вашої науки дістанеться, а у мене Бог дітей не дав, ні від першої, ні від другої жінки...
Не журіться, ще будуть. Ви ще не старі, і ваша "малжонка" теж.
Та воно так, що Господь не може людям догодити: одному недогода, що дітей не має, а другий марикує собі, що забогато дітей...
Тим зовсім не маєте чого, пане куме, журитися. Дав Бог діти, то дасть і на діти...
Шляхта почувши кінець висліду комісії не цікавилась вже більше дальшою розмовою Тучка з Тачинським і стали між собою про инше гуторити. В гостинній настав гамір, а куми вели між собою дальшу розмову, ніким не підслухувані, приблизившись до себе.
— Так воно, куме,— каже Тачйнський,— ви правду сказали, і я маю в Бозі надію, що мене з моїми дітьми не покине, а поратує, а всеж таки у мене журба з ума не сходить. У мене дві дочки, вже й процвілі трохи, а нічого їм не трафляється. Доведеться дивитись на старости літ на їх сиву дівочу косу. До того ще треба моїх чотирох хлопців у школу давати, та хоч не всі вони будуть з науки хліб їсти, та підучити таки треба, щоби не схлопіли на селі до разу...