Незабаром, чіпляючись за каміння, вони залізли у таємничий куточок поміж високими та стрімкими скелями. Там унизу лежала купка попелу від недавнього огнища і стояла пірамідка, зложена з невеликих уламків каміння. П'єтро познімав верхні камінці і витяг зсередини печене курча.
— О-о!!.— скрикнув Ніно, нестямившися від дивування. Такої розкоші він і у велике свято не бачив дома. П'єтро ножем розрізав курча надвоє і одну половину, меншу, дав Ніно. У того аж слина покотилася, проте він соромився хапатися до їжі. Не поспішаючись, пристойненько, він розділив своє на шматочки і почав їсти.
"А де ж це він узяв курча? — раптом подумалось йому.— Курча — се ж цілий скарб... Це не горобець..."
— ГГєтро, де ти взяв курча?
ГГєтро одвів очі, усміхнувся, знизав плечима і вимовив зовсім недбало:
— А догадайся!
Ніно знов подумав: "Курча — не горобець... Курча завсі-ди буває чиєсь. Хіба, може, йому мати дала? Але хоч вони і багаті, проте не можуть отак давати самому ГГєтрові ціле курча та ще й у будень".
— Не догадаюся...
— Ти дурний, коли так. Се курча дядька Бенедетто. Ніно почервонів і покинув їсти.
— Ти чому не їси? — роздратовано спитав П'єтро.
— Я зараз,— поспішився відказати Ніно і одкусив шматочок, та сей йому здався не такий смачний, як перші. П'єтро насупився і мовчав. їв так, мов три дні не їв. Ніно здавалося, що йому ніяково, і через це почував себе чогось винним. Смак печені дуже змінився... не їлося...
— Слухай, тобі подобаються печені курчата? — спитав трохи згодом П'єтро.
— Подобаються...
— Ти хотів би їх часто їсти?
— Це неможливо,— ухилився Ніно, чуючи в цьому питанні щось непевне.
— Чому неможливо? Аби схотіти...— П'єтро спинився і подумав:
"Чи варто йому говорити? Щось він кривиться, наче святий та божий. Проте від курятини таки не відцурається. Дома він її здалеку не бачить. Та й нема нікого іншого такого підхожого для сього діла..."
— Аби схотіти,— повів він далі.— Треба тільки роздобути курча. А це зовсім не клопіт. Його я вбив камінцем, коли воно надумалося пригостити до нас. Ну, та це не завсіди трапляється. А то можна вбивати курчата і в чужому городі, а потім перелізти через огорожу та й забрати. А ти, як кіт... тут треба такого малого та швидкого, як ти... я вмію дуже добре влучати камінцями... тоді будемо ділити: половина тобі, половина мені. Гаразд?
— Ні,— відказав Ніно, почервонівши та, не знать чого, почуваючи себе неможливо ніяково. Він став і, не доївши свого, стояв, похиливши голову, наче злодій перед власником украденого. Йому було соромно за П'єтро і перед самим собою.
— Ні?!.— люто скрикнув той і, вхопивши його за руку, так сіпнув, що трохи не обкрутнув навкруг себе. ' Тоді поставив перед собою і, надавлюючи обома руками йому на плечі, сказав:
— Як пошлю, то підеш. Ніно мовчав і думав:
"Ой, плечі ж мої, плечі! Боже мій, як би мені вирватись та втекти! Ой, що ж мені робити?!"
— Так підеш? Завтра після обід приходь до нашого старого каштана, що біля двору дядька Бенедетто: у його ситі курчата. Розумієш?
— Е? — спитав Ніно, наче не розуміючи, а тим часом обмислював утечу.
— Що ти все дурня строїш! — вигукнув П'єтро і вдарив його по обличчі. Та для сього мусив пустити одно плече.
Ніно крутнувся і, вирвавшись, подрався на скелю, наче перелякане кошеня. Подряпав собі руки, позбивав коліна, але встиг утекти. П'єтро шпурляв йому вслід камінці і болюче влучав. Дуже йому було шкода, що замір не вдався. А було б так гарно, можна було б часто ласувати. Коли б хто довідався, винний був би Ніно, бо він же лазив би по курчата. Кожний, звичайно, зараз би подумав, що і вбивав їх він. Проклятий Ніно!
П'єтро позбирав шматки печені, що попадали на землю під час баталії, і почав їсти так, мов три дні не їв.
* * *
У Гатті, батьків Ніно, мешкав учитель. Всі на селі дивувалися, що він оселився у найбіднішій хаті. Хоч який невибагливий був учитель, проте ж все-таки Гатті не могли його харчувати, бо самі живилися тільки палентою та квасолею. Через це він мусив ходити обідати аж до остерії, а вона була на другому краї села, та й до школи йому доводилось далеченько мандрувати.
Люди того не знали, що головною принадою сього помешкання були ті байраки та гущавина, котра починалась зараз за ним. Це було дуже важно, бо вчителя одвідували люди, котрих ніхто не повинен був бачити. Ніхто не знав, що він був завзятий гарібальдієць і що він гуртував людей та збирав зброю на той час, коли Гарібальді дасть гасло рушати.
В околиці люди вважали вчителя за дуже завзятого, але невдалого мисливця, що ходить у горах увесь вільний час, а вертається здебільшого з порожніми саквами, і що має знайомості скрізь поміж мисливцями.
Взагалі з появою учителя в околиці дуже збільшилося мисливців та й у самому селі їх було вже кілька. Старий Гатті здавна був мисливцем, справжнім мисливцем, що заробляв мисливством. Він був учителеві вірний, як собака; хоч не гаразд розумів його думки, його справи, але був готовий служити до загину заради учителя та Гарібальді. Марія, його жінка, нічим не цікавилася, до всього була байдужа, окрім хазяйства та сім'ї,— дітей у них, окрім Ніно, було ще четверо і всі менші від нього. Марія зроду була не балакуча, а чоловік та вчитель так наказували їй про все мовчати, що ніколи ні одно необережне слово не виривалося з її уст.
По ночах до вчителя заходили якісь люди, радились про віщось з ним і йшли геть. Іноді Ернесто проводив їх, бо вони не знали стежки. Часом вони приходили такі втомлені та знесилені, мов кілька день за ними гналися, як за дикими звірами. Вони хапалися до їжі, що давав учитель, і висиплялися на його ліжку. Але, відпочивши, знову кудись ішли, наче і тут їх могла настигнути погоня. Траплялось, заходили люди й удень, але свої, з цього таки села або з околиці і всі давні чи недавні мисливці, що дуже покохалися у мисливстві, у зброї та в блуканні по горах...
Після пригоди з П'єтро Ніно був сумний. Як звичайно, він став помагати батькові в хазяйстві і так працював аж до вечора. Коли вже зовсім стемніло, прийшов учитель з якимсь незнайомим. Він приніс пакунок макаронів і попрохав Марію зварити їх. Коли страва була готова, мати послала Ніно однести її вчителеві в хату. Ніно взяв миску обома руками, постукав ліктем у двері і, одчинивши їх ногою, увійшов.