– Погані справи, скажу я вам, – розповідала вона. – Як хочете знати мою думку, шановна, то я вам так і скажу: то йому покара за те, як він обійшовся з тою ясочкою, з тою милою місіс Ерол – отак ото взяв і розлучив з дитиною. А тепер сам так прив'язався до хлопця, так його любить, так ним пишається, що геть голову згубив через те, що ото сталося. Скажу вам більше: та нова мадам зовсім на леді не подібна, ані на матір лорда. Сама нахабна, зиркає зухвало – маєте. Містер Томас сказав, що ніхто зі слуг, які ту' служать, ані не подумає виконувати її накази. Як вона зробиться ту' господинею, то він піде геть – так сказав мені Томас. А те, що її сина також не порівняти з нашим хлопчиком – то навіть нема що казати. Бог його знає, чим то все скінчиться… Знаєте, як Джейн мені то все оповіла, то мені аж ноги підкосилися…
І справді, у цілому замку відчувався неспокій: у бібліотеці, де граф розмовляв з містером Гевішемом, у кімнаті для слуг, де містер Томас разом з дворецьким та рештою слуг з ранку до вечора із запалом обговорювали новини, у стайні, де порався пригнічений Вілкінс, – він як ніколи старанно чистив гнідого поні, а тоді із сумом сказав одному кучеру, мовляв, йому ще не траплялися такі меткі юні джентльмени, які ніби ото в сідлі вродилися і що їздити з тим хлопцем було одне задоволення.
Серед усіх цих замішань і клопотів залишилася одна особа, яка зберігала цілковитий мир і спокій. Це був юний лорд Фонтлерой – який тепер уже не мав права носити ім'я лорда Фонтлероя. Коли граф узявся йому пояснювати, що відбулося, хлопчик сидів на своєму стільчику, обхопивши коліна руками, і зацікавлено слухав дідуся. Правда, далі на його личку з'явилося певне занепокоєння. Та ось розповідь добігла кінця. Седрик сидів замислений.
– Мені це все так дивно… так дивно, – вимовив він.
Граф мовчки поглянув на внука. Для нього це також було занадто дивним і несподіваним – мабуть, ніколи в житті він так не почувався. І тепер ця задума на личку внука – яке завжди променилося усмішкою і радістю…
– А чи у матусі також заберуть заберуть дім… І візок? – занепокоєно спитав Седрик.
– Ні! – рішуче відказав йому граф. – Нічого від неї не відберуть.
– Ох! – полегшено зітхнув Седрик. – Це правда? Тоді подивився на дідуся – і в його чистому погляді світився смуток.
– А той другий хлопчик… він… він тепер буде вашим внуком… як я досі… так? – поспитав він.
– Ні! – з гнівом вигукнув граф, та так, що Седрик аж підскочив.
– Ні? – здивовано перепитав він дідуся. – Але я думав…
На цьому слові хлопчик рвучко підвівся зі стільця і повів далі:
– То я зможу бути вашим внуком, навіть коли не стану графом? Я буду вашим внуком, як і досі?
Від хвилювання його личко зашарілося.
Треба було бачити, як дивився на нього старий граф! Кошлаті брови зійшлися докупи, а в очах світилося якесь геть незвичне зворушення. Як же це все було дивно!
– Хлопчику мій, – хрипко вимовив граф – і голос його при цьому, хочете вірте, хочете ні, – задрижав, хоча говорив він надзвичайно рішуче, – поки я живий – ти будеш моїм онуком. Присягаю, часом мені здається, що у мене досі нікого, крім тебе, і не було…
Седрикове личко спалахнуло ще більше – бо з його душі ніби звалився тягар. Він запхав обидві руки в кишені і подивився дідусеві у вічі.
– Справді? – ще раз перепитав. – Ну, тоді мені нема чого перейматися тим графством. Байдуже, буду я графом чи ні. Я ж то думав… розумієте, я думав, що тільки той, хто має стати графом – тільки той і може бути вашим онуком. А я – ні… Ось чому мені зробилося так не по собі…
Граф поклав йому руки на плечі і притягнув до себе.
– Вони нічого не зможуть від тебе забрати, – вимовив він, важко дихаючи від хвилювання, – бо я все для цього зроблю. Не вірю, що їм вдасться щось від тебе відняти. Ти просто створений для свого становища – можливо, ти таки його посядеш. Але хай там як повернуться справи – ти все одно матимеш усе, що я буду в стані тобі дати… все!
Старий граф наче говорив з дорослим чоловіком, а не з дитиною – таким рішучим було його обличчя і такий серйозний голос. Здавалося, що граф радше давав обіцянку самому собі – і, можливо, так воно і було.
Він-бо і сам не міг собі уявити, наскільки глибоко полюбив цього хлопчика, наскільки пишався ним. Зараз граф як ніколи виразно усвідомив силу характеру, доброту і привітність свого внука. Бо ж упертому затятому старому годі було збагнуги, як можна так просто відмовлятися від того, до чого він сам був ціле життя прив'язаний – це не вкладалося у жодні його уявлення. Тим-то граф постановив не відступати і боротися до кінця.
Через кілька днів після розмови з містером Гевішемом до замку прибула та жінка, котра називала себе леді Фонтлерой. Вона привезла зі собою сина. Однак її не прийняли. Граф не бажає її бачити – так пояснив лакей при дверях. Справою займається адвокат. Властиво, тим лакеєм був Томас, отож згодом у кімнаті для слуг він ділився своїми враженнями.
– Гадаю, я вже досить часу прослужив у шляхетних домах, аби бачити, хто тут леді, а хто ні, – заявив Томас. – Якщо вона – леді, тоді я зовсім нічого не розумію… Ота, котра живе у Лоджі – американка вона чи не американка, – але то справжня леді. Всякий джентльмен, як тільки її побачить, це визнає. Я Генрі відразу так сказав, як тільки нас до неї закликали, – поважно завершив він.
Отож ту жінку не прийняли. Коли вона це почула, її обличчя аж перемінилося. Злість у ній боролася зі страхом. Містер Гевішем під час розмови з нею зазначив подумки, що претендетка на титул має круту вдачу і доволі неотесана, якщо говорити про манери, але розуму і відваги їй явно бракує. Було видно, що у ситуації, в яку сама себе й поставила, вона чулася непевно. Щонайменше не очікувала жодної протидії.
– Походить вона явно з низів, – ділився адвокат з місіс Ерол. – Бракує їй освіти і виховання, тим-то геть не вміє поводитися у гідному товаристві. Той візит до замку злякав її. Ну так, вона була розлючена –і водночас перелякана. Граф не бажав її бачити, проте я порадив йому поїхати разом зі мною у "Доринкуртський герб", де вона зупинилася. І от: лише побачила графа на порозі, то аж зблідла на виду. А тоді впала в шал: все кричала, погрожувала, вимагала…