Та однак мовчати лорду Фонтлерою довго не довелося. Кожен мав що йому сказати, кожен прагнув з ним заговорити, аби почути його розповідь. Жінки гладили його по голівці, розпитували про життя в Америці. Чоловіки також усім цікавилися, а ще жартували, як ото моряки на кораблі, коли він плив через океан сюди. Фонтлерой, правда, не зовсім розумів, чому час до часу після його відповідей вибухає сміх. Він-бо говорив із ними цілком серйозно. Та хлопчик уже звик, що люди тішилися, слухаючи його розсудливих роздумів – тим-то не надто і переймався. Того вечора йому особливо усе подобалося. Всі зали і покої були яскраво освітлені і сяяли немов діяманти, скрізь було багато квітів, чоловіки були піднесені, а жінки мали такі чудові сукні і вишукані прикраси – що усе це скидалося на казку.
Серед товариства була одна молода дівчина, яка, як долинуло до Фонтлероя, нещодавно повернулася із Лондона, де провела якийсь час. Вона була така вродлива, що хлопчик просто не міг від неї очей відвести. Висока, ставна, з гордо піднятою голівкою, шовковистим чорним волоссям, великими блакитними очима, рожевими щічками, малиновими устами – вона була немов троянда у саду. Дівчина була вбрана у чудове біле плаття, а шию прикрашав делікатний разок перлів. Хлопчика дивувало, що стільки чоловіків в'юнилося довкола – усі вони явно хотіли їй сподобатися. Фонтлерой у думках порівнював її з принцесою. Дівчина так його зацікавила, що, сам того не помічаючи, він підходив усе ближче і ближче, Аж врешті вона зупинила на ньому погляд і заговорила:
– Ходи сюди, лорде Фонтлерою, – вимовила, привітно усміхаючись, – і поясни, чому ти так пильно на мене дивишся.
– Я думаю, яка ви гарна, – відповів юний лорд.
І тоді всі чоловіки, які там стояли, зайшлися сміхом. Дівчина також сміялася, проте її щоки злегка зашарілися.
– Ох, Фонтлерою, – сердечно вимовив один чоловік, який сміявся чи не найголосніше за всіх, – говори, говори, поки ще можеш! Бо коли виростеш, то вже тобі забракне відваги таке сказати!
– Але хіба можна про це мовчати? – щиро здивувався Фонтлерой. – Ви можете? Хіба вона не вродлива?
– Ми не можемо говорити те, що думаємо, – спробував пояснити йому той чоловік і всі знову голосно засміялися.
Тим часом юна красуня – звали її міс Вів'єн Герберт – поклала руку на плече Седрика і легенько притягла його до себе. Після цих його слів вона виглядала ще чарівніше – якщо таке взагалі було можливо.
– Лорд Фонтлерой може говорити те, що він думає, – сказала вона. – І я йому вдячна. Бо переконана: він говорить щиро, – і поцілувала його у щоку.
– Гарнішої за вас я ще ніколи не бачив, – щиро випалив Фонтлерой, захоплено дивлячись на неї. – Звісно, окрім матусі. Думаю, з матусею ніхто не зрівняється. Для мене вона найгарніша у світі.
– Думаю, так воно і є, – мовила міс Вів'єн Герберт, усміхнувшись йому і ще раз поцілувавши у щічку.
Міс Вів'єн не відпускала Седрика майже увесь вечір. І вона, і всі, хто її у той момент оточували, увесь час вибухали щирим сміхом. Хлопчик сам не спостеріг, як уже почав розповідати всім про Америку, про з'їзд республіканців, про містера Гобса і про Діка. Врештірешт Седрик гордо витягнув з кишені кінчик червоної хустинки, яку отримав від Діка на прощання.
– Я поклав її до кишені іще вчора ввечері, – промовив він. – Думаю, Дікові було би приємно бачити, що я вбрав її на гостину.
При цьому хлопчик з такою любов'ю і зворушенням дивився на Діків дарунок, що ніхто не зважився навіть посміхнутися, не те що сміятися вголос.
– Розумієте, мені ця хустинка дорога, бо Дік – мій друг, – додав іще.
І хоча хлопчик спілкувався з багатьма гостями, та він, як і передбачав граф, нікому не заважав. Седрик умів мовчати і слухати, коли говорили інші, тим-то нікому не набридав. Час від часу він підходив до дідуся, прихилявся до його крісла або сідав на стільчику поруч, звівши на нього погляд й уважно слухаючи, коли той щось говорив, – і тоді на обличчях гостей з'являлася стримана посмішка. А раз він сперся на бильце і притулився щокою до дідусевого плеча, і граф, завваживши, що всі посміхнулися, посміхнувся й сам. Він-бо добре знав думки гостей – і це його навіть розважало: нехай бачать, як то він подружився з дитиною, яка ставилася до нього, графа Доринкурта, зовсім не так, як усі решта.
Містер Гевішем мав прибути пополудні, проте він чомусь затримувався. Скільки часу він ото бував у Доринкуртському замку – такого з ним іще не траплялося. Гості уже було зібралися сідати за стіл, коли він нарешті прибув і відразу підійшов до графа. Той здивовано на нього подивився: містер Гевішем явно був чимось схвильований – на його сухорлявому зморшкуватому обличчі проступив рум'янець.
– Мене затримала… незвичайна подія, – вимовив він тихо, звертаючись до графа.
Усе воно настільки не було схоже на методичного старого адвоката – аби його щось та й схвилювало або щоб він запізнився, – проте було очевидно: чоловік явно був чимось перейнятий. За столом містер Гевішем майже нічого не їв й увесь час мовчав. А коли до нього зверталися, то він від несподіванки аж здригався – було видно, що думки його витають десь далеко. За десертом, коли прийшов лорд Фонтлерой, адвокат раз у раз кидав у його бік стривожені погляди. Фонтлерой це помітив і здивувався. Вони з містером Гевішемом були у дуже добрих стосунках і завжди усміхалися один до одного при зустрічі. Та адвокат, здається, у цей вечір забув, що таке посмішка.
І справді, у його голові зараз жила лише та прикра й болісна новина, яку він мав повідомити графові, щойно роз'їдуться гості – новина, яка (тут старий адвокат не мав жодного сумніву) пролунає у цьому домі немов грім з ясного неба і вмить усе змінить. Адвокат обводив поглядом розкішні кімнати, вибране товариство, яке зібралося тут лише для того, аби подивитися на цього золотоволосого хлопчика, котрий не відходив від крісла графа, переводив погляд з графа на маленького лорда Фонтлероя, який заливався дзвінким дитячим сміхом – і відчував, що увесь досвід і витримка, яких він набув за роки служби, не здатні йому зараз допомогти: у старого адвоката буквально ноги в колінах м'якли. Бо новина ця приголомшить усіх – а завдати цього удару має він, містер Гевішем!