Натомість старий граф, котрий також цілу дорогу дивився у вікно, бачив там щось зовсім інше. Перед очима немовби проносилося усе його довге життя, у якому не було місця ані добрим учинкам, ані шляхетним намірам, місяці й роки, коли він, молодий і сповнений сил чоловік, використовував свою молодість, своє багатство і владу лише щоб задовольнити власні забаганки, аби збавити час. І так минуло життя… А тепер цей юнак був уже старим чоловіком, немічним, хворим і самотнім, у якого не було жодного щирого друга – і все його багатство не могло цьому зарадити. Перед внутрішнім зором старого графа проходили люди, котрі його ненавиділи чи боялися, котрі йому лестили і плазували перед ним – але не міг серед них виділити бодай однієї душі, якій не було би байдуже, живий він чи мертвий – звісно, за умови, що з цього факту не випливав для них якийсь пожиток чи, навпаки, якась шкода. Граф дивився перед собою і думав про те, як далеко простягаються його володіння (Фонтлерой, звісно, навіть і гадки не мав, які це величезні простори), скільки багатства вони у собі містять і скільки людей живе на землях, що йому належать. Він також думав, що серед усіх тих людей, чи то заможних, чи то бідних, годі знайти бодай одну особу, яка б не заздрила його незмірному багатству, аристократичному родоводу та величезній владі, що були у його руках. Тим більше нікому ані не приснилося б назвати би його, графа Доринкурта, доброю людиною та ще мріяти стати на нього схожим – як оце щойно випалив цей щирий хлопчина, його внук.
Годі й казати, що роздуми ці не справляли жодної приємности навіть такому старому циніку, яким був граф. І ось він, котрий прожив на білому світі уже довгих сімдесят літ, анітрішки не переймаючись тим, що думають про нього люди – аби тільки не порушували його спокою та не заходили йому у стежку – раптом почав замислюватися над такими речами! І сталося це через те, що ця дитина хотіла бути на нього подібною! І граф, хоч-не-хоч, мусив поставити собі питання: а наскільки він вартий наслідування?
Спостерігаючи за дідусем, Фонтлерой вирішив, що у нього знову розболілася нога – так часто граф супив свої кущуваті брови, позираючи у віконце карети. Отож аби зайвий раз його не турбувати, хлопчик мовчав, роздивляючись папороті та оленів крізь віконце.
Врешті карета проминула паркові ворота, проїхала ще трохи – і зупинилася. Вони вже були у Курт-Лоджі. Ледве кучер, високий кремезний чолов'яга, відчинив дверцята карети, як Фонтлерой миттю зістрибнув на землю.
Граф стрепенувся, ніби прокинувшись зі сну.
– Що? – вимовив він. – Ми приїхали?
– Так, – відповів Фонтлерой. – Давайте мені свій ціпок. А тепер зіпріться на мене, коли будете виходити з карети.
– Я не збираюся виходити, – уривчасто відказав граф.
– Як? Ви не навідаєте матусю? – вражено вигукнув Фонтлерой, здивовано піднявши брови.
– Матуся якось мене вибачить, – сухо проказав граф. – Іди до неї і скажи, що навіть поні не зміг тебе стримати.
– Вона так засмутиться, – вимовив Фонтлерой. – Вона ж так хотіла вас побачити.
– Боюся, що не надто, – прозвучало у відповідь. – Потім пришлю за тобою карету – і ми поїдемо назад. Томасе, скажи Джефрі, нехай рушає.
Томас зачинив дверцята карети. Фонтлерой іще розгублено поглянув на дідуся, а тоді повернувся і кинувся бігти. Граф – як і перед тим містер Гевішем – мав змогу побачити, як міцні маленькі ноги замиготіли наче блискавка – так швидко біг Седрик до своєї матусі. Здавалося, хлопчик боявся втратити бодай хвилину… Карета повільно рушила, а граф усе дивився у вікно. Поміж деревами йому було видно двері будинку – вони чекали, відчинені навстіж. Седрик вбіг по сходах, а назустріч йому кинулася струнка жіноча постать. Фонтлерой буквально впав у матусині обійми, тоді обхопив її за шию й обсипав її миле обличчя гарячими поцілунками.
РОЗДІЛ 7
На літургії
Наступної неділі у церкві не було де голці впасти. Містер Мордонт не пам'ятав, коли ще на недільну службу збиралося стільки людей. Прийшли навіть ті, котрі ніколи не виявляли йому такої чести – слухати його проповіді.
Приїхали навіть люди з сусідньої парохії, а саме з Гезлтону. Були серед них засмаглі кремезні фермери, погідні опасисті жінки з налитими мов яблука щоками, у святочних капорах (головний убір, що зав'язується під бородою), яскравих шалях та з гурмою дітей. Не забарилася і лікарева дружина з чотирма доньками. Місіс та містер Кімзі, у чиїй аптеці купувала пілюлі й порошки ціла округа у радіусі десяти миль, також зайняли свої місця на церковних лавках. Побіч вмостилися місіс Дібл, далі від неї сиділа міс Сміф, сільська кравчиня, разом зі своєю подругою-модисткою, міс Перкінс. Прийшли на службу також сільський фельдшер та помічник аптекаря. Справді, до церкви нині прийшли і старий і малий – практично з кожної сім'ї був бодай один представник.
Бо й справді, увесь минулий тиждень тільки й говорилося, що про маленького лорда Фонтлероя – стільки-то неймовірних історій переповідалося! Місіс Дібл не мала бодай хвильки, аби перевести подих – так багато покупців мала у ті дні. Люди приходили купити хоч би якусь голку за пенні чи стрічку за пів пенні, аби тільки послухати свіжі новини. Здавалося, дзвіночок над вхідними дверима крамнички вже просто стомився теленькати – а люди все йшли і йшли. Ще б пак, місіс Дібл було відомо геть усе, до найдрібніших дрібниць: як виглядає кімната маленького лорда, які меблі там стоять, скільки дорожезних забавок куплено для хлопця, який то гарний гнідий поні чекає його у стайні, а до того ще маленький конюх-ґрум та зґрабний екіпаж зі срібною збруєю. Місіс Дібл також залюбки переповідала розмови, що точилися поміж слугами, які були на службі того вечора, коли хлопчик прибув до Доринкурту. Годі й казати: усі жінки, покоївки і куховарки, в один голос заявляли, що це нечувано – розлучати бідолашну дитину з матір'ю. І що серце кожної з них аж стискалося від страху, коли хлопчик сам пішов до бібліотеки, де його чекав дід. Бо "хтозна який прийом його там чекав – з таким характером, як у старого, і дорослий не годен щось передбачити, не те що дитина".