Батько висміяв Гая і загадав йому полоти картоплю. На додачу старий Берне пригрозив "спустити з нього шкуру", якщо він знову не зачинить хвіртку й випустить свиню. Проте місіс Берне спокійно заявила, що неодмінно піде на бівуак разом із сином. Вона так пишалася Гаєм, ніби йому мали присудити вчений ступінь.
Тепер виникло питання, що робити з дітьми, бо містер Берне відмовився доглянути за ними. Проте вихід був знайдений. Дітей вирішили взяти з собою. Мати битих дві години вмивала, розчісувала, взувала та вдягала чотирьох маленьких замурз. Після цього вони виступили в путь, розтягнувшись майже через усе поле конюшини. Місіс Берне несла на одній руці найменшу дитину, а в другій у неї була банка з варенням. Гай біг попереду і показував дорогу, а чотирирічна, трирічна та дворічна дівчатка, тримаючи одна одну за рученята, хвостом причепились до материної спідниці.
Місіс Берне неабияк здивувалась, заставши на бівуаці місіс Рафтен з маленькою Мінні, виряджених по-святковому. В першу мить вона відчула злобу, яка в наступну хвилину перейшла в радісне почуття, що ця "чванлива жінка", дружина запеклого ворога, побачить свято її сина. Місіс Берне одразу ж прикинулась добре вихованою світською дамою.
— Як ся маєте, місіс Рафтен? Живі-здорові? — спитала вона з підкресленою ввічливістю та напускною важністю,
— Дякую, чудово. Ми прийшли подивитись, як тут живеться нашим хлоп’ятам.
— Їм живеться зовсім непогано відтоді, як мій син поселився з ними, — сказала місіс Берне, все ще не поборовши своєї зневаги.
— О так, ваша правда! Хлоп’яга дуже полюбили його, — погодилась місіс Рафтен, намагаючись обеззброїти сусідку.
Ці слова досягли своєї мети. Місіс Берне націлилась уже підпустити шпильку дружині ворога, але та несподівано виявилась люб’язною, й між ними одразу встановилось перемир’я. Коли ж місіс Рафтен поладила русяві голівки чотирьох дівчаток та похвалила Гая, між двома жінками запанував цілковитий мир.
Хлопчики тим часом приготували все для урочистої церемонії. Рада Вождів розмістилася в центрі, на телячій запоні. Гай сидів на шкурі бабака, закриваючи її майже всю; по ліву руку від нього був Сем, по праву — Ян з барабаном. Посеред тіпі горіло багаття. Для прохолоди покришку підкотили з затіненого боку, а гості примостилися частково в самій тіпі, частково надворі.
Головний Вождь запалив люльку миру, полихкав хвилину, потім випустив чотири клуби диму на всі чотири боки і передав люльку Другому та Третьому Вождям, які проробили те саме.
Маленький Бобер тричі вдарив у барабан, щоб встановити тишу. Тоді підвівся Великий Дятел і почав:
— Старші Вожді, Молодші Вожді, смільчаки, воїни, радники, жінки та діти сенгерських індійців! Коли наше плем’я воювало з тими… з тими… одне слово, з іншими індійцями, з племенем Березової Кори, ми захопили в полон одного з їхніх воїнів. Два чи три рази ми катували його до смерті, але воїн цей показав таку незвичайну мужність, що ми прийняли його в своє плем’я…
(Голосні вигуки "гау, гау, гау!" під керівництвом Яна).
— Ми влаштували для його випробування сонячний танок, але він не зміг загоріти, через те, що був молодим та зеленим. За не його прозвали Гілкою. З того часу він поступово ріс і виріс до Третього Вождя…
— Гау, гау, гау!
— Останніми днями все наше плем’я воювало проти величезного бабака, але весь час зазнавало невдачі. Та ось прийшов Вождь Гілка й одним штурханом прикінчив звірюку. Це просто щось надзвичайне! Воїн, спроможний дати такого штурхана, не може далі називатися Гілкою чи іншим недозрілим ім’ям. Ні, ні й ні! Треба віддати йому належне: він наймолодший у нашому племені, але бачить далі за всіх і краще за всіх. Він бачить навіть за поворотом, бачить навіть крізь наймогутніше дерево. За винятком хіба що нічної пори, він — гордість і окраса нашого племені, й Рада постановила назвати його Яструбиним Оком.
— Гау, гау, гау, гау, гау!
Тут Маленький Бобер передав Головному Вождю плоску білу дощечку, на якій великими літерами написано було: "Гілка".
— Ось ім’я, яке він носив до того, як зробився великим та знаменитим. Тепер цьому імені настав кінець, — і, сказавши: — Подивимось, чи й досі ти зелений, щоб горіти, — Вождь Дятел кинув дощечку в багаття.
Після цього Маленький Бобер подав Дятлу чудове "орлине" перо з червоною китичкою. На чорному тлі був намальований воїн з головою яструба та стрілою перед очима.
— Ось перо, яке свідчить про його мужній вчинок, а також про його нове ім’я!
Під крики "гау, гау!" та барабанний бій Гаю встромили в волосся перо й наділи на шию намисто з бабакових кігтів.
— Тепер хто назове його Гілкою, той мусить нагнутися й дістати від Яструбиного Ока стусана.
Знову хор голосів "гау, гауі"
Гай намагався бути поважним і не оміятися, але не міг себе пересилити. Обличчя його так і сяяло від задоволення. Мати пишалася сином, і в очах у неї навіть з’явилися сльози.
Всі вважали, що церемонія вже закінчилась, як раптом підвівся Ян і сказав:
— Це ще не все, вожді, жінки та діти сенгерського народу! Коли ми виступали на бабака, я був свідком однієї умови між двома вождями. За звичаєм нашого племені кожен з них закладався на свій скальп, що саме він уб’є бабака. Це був Головний Вождь Дятел і Яструбине Око. Бери скальп Дятла, Яструбине Око!
Сем, який вже забув про це, покірно нахилив голову. Гай перерізав шворку і, знімаючи скальп, подав громовий, приголомшливий воєнний клич, на який всі присутні так чи інакше відгукнулись. Це була вершина торжества Гая. Місіс Берне плакала від радості, дивлячись на те, як вшановують її достойного сина. Вона підійшла до Сема й запитала:
— Це ти привів сюди своїх, щоб вони бачили, як шанують мого синочка?
Сем кивнув головою і хитро примружив око.
— Бачиш, мені немає діла до того, Рафтен ти чи не Рафтен. У тебе добре, привітне серце. Я не згодна з тими, хто каже, ніби з Рафтена не може бути пуття. Навпаки, я тієї думки, що в кожної людини є щось хороше. Я знаю, що твій тато купив закладну на наше майно, але я ніколи не вірила, що твоя мати крала наших гусей, і нізащо не повірю. Нехай тепер хто спробує плескати про Рафтенів при мені, я вже їм заспіваю!