— Агов, Ян! Це ти?
Виявилось, що Калеб пішов йому назустріч. Ян не міг промовити й слова. Він тремтів усім тілом і змушений був спертись на руку мисливця.
— Що сталося, хлопчику? Я чув, але що там таке?
— Нне-не знаю, — запинаючись, промовив Ян. — Це було на… на мо-мо-гилі.
— Гм! Я справді щось чув, — занепокоєно промовив Калеб і додав: — Хвилин за десять ми будемо в таборі.
Деякий час старий мисливець вів Яна за руку, та коли вони вибрались на мічену стежку, хлопчик уже заспокоївся. Калеб пішов попереду, навпомацки пробираючись крізь пітьму.
До Яна повернулася мова, і він, нарешті, міг сказати:
— Я приніс вам камінь і написав на могилі своє ім’я.
— Молодець, Ян! Ти справжній смільчак! — захоплено вигукнув Калеб.
Їм дуже приємно було бачити, що в тіпі горить вогонь. Дійшовши до галявинки, вони голосно закричали:
— Oxy-oxy-oxy-y-y!
В індійців крик сови служить нічним сигналом, і юні лісовики теж користувалися ним. З тіпі долинула така сама відповідь.
— Ян молодець! — вигукнув Калеб. — Він з честю витримав випробування і заслужив гранку!
— Шкода, що я не пішов, — сказав Гай, — Я впорався б не гірше за Яна.
— То йди зараз!
— Еге, коли там уже немає каменя?
— Ти можеш написати своє ім’я на могилі, як зробив Ян.
— Цим нічого не доведеш, — заперечив Гай, кінчаючи розмову.
Яну не хотілось одразу ж розповідати про свою пригоду, але його хвилювання було таким очевидним, що друзі почали вимагати всіх подробиць. Посідавши навколо згасаючого багаття, вони слухали розповідь Яна про всі його несподівані пригоди. Закінчивши, Ян запитав:
— Ну що, Гай, тепер підеш?
— Відчепись! — буркнув Гай. — Аби ото базікати!
Калеб подивився на годинник, ніби збираючись іти додому, але Ян запропонував:
— Містер Кларк, може, переночуєте з нами? На ліжку Гая багато вільного місця.
— А мабуть, залишуся, бо вже пізненько..
XIX
БІЛИЙ РЕВОЛЬВЕР
Вранці Калеб мав приємність їсти сніданок, приготований сином свого ворога, бо в той день обов’язки куховара виконував Сем.
Великий Дятел висловив думку всіх присутніх, запропонувавши після сніданку:
— Чи не піти нам подивитись на могилу? Маже, Ян написав своє ім’я не на камені, а на спині якої-небудь корови, а їй це дуже не сподобалось, і вона голосно запротестувала?
Через кілька хвилин вони вже були на місці вчорашньої пригоди. На шерехатій поверхні могильної плити нерівним почерком, але цілком розбірливо було написано: "Ян".
— Поганенький почерк, — сказав Гай.
— То ти справді був тут вночі? Молодець! — палко вигукнув Сем. — Не знаю, чи вистачило б у мене сміливості.
— А в мене б вистачило! — заявив Гай.
— Отут я перейшов канаву. Бачиш, мій слід у грязюці? А он звідти я почув крик. Зараз подивимось, чи залишають привиди сліди. Що за…
В грязюці виднілися сліди дорослої людини. Вона, очевидно, борсалась, впавши лицем до землі. В кількох місцях вони помітили відбитки рук, а глибоко в грязюці щось тьмяно блищало. Гай перший помітив і витяг предмет, То був револьвер "Кольт" з білою рукояткою.
— Дай погляну, — сказав Калеб.
Він витер з револьвера грязюку. В очах його спалахнули вогники.
— Це мій револьвер; його в мене вкрали разом з речами та грошима.
Він оглянув зброю з усіх боків і промовив задумливо:
— Чудасія та й годі!
Потім похитав головою, і знов повторив:
— Чудасія, кажу, та й годі.
Більше нічого цікавого не знайшлось, і компанія повернулася в табір.
На зворотному шляху Калеб весь час про щось напружено думав. Він ішов мовчки, аж поки вони порівнялися з хатиною бабусі Невіль, що стояла найближче до могили. Біля дверей Калеб зупинився й сказав:
— Я зайду сюди. Скажи, Ян, ти сам не горланив минулої ночі?
— Ні, навіть не думав! Я трохи нашумів тільки тим, що потягнув камінь по надмогильній плиті.
— Добре. Я ще заскочу до вас, — сказав Калеб і пішов до хатини.
— Доброго ранку. Мир духу твоєму! — радісно привітала його стара жінка. — Заходь, заходь, Калеб. Сідай, будь ласка. Як поживають Саріаниа та Дік?
— Здається, непогано, — з гіркотою в голосі відповів старий. — Скажіть, бабусю, ви, певне, чули історію про могилу Гарні на шляху?
— Господи боже мій, для чого ти про це питаєш? Звісно, я чула історію Гарні, ще й не раз. А минулої ночі я чула його самого, й досі оце вся тремчу.
— Що ж ви чули, бабусю?
— Ах, такий одчайдушний вереск, який може бути тільки в самому пеклі. Собака й кішка перелякались до смерті, а стара білоголова корова прибігла й перескочила через тин, аби тільки скоріше втекти зі шляху.
Калеб слухав знахарку з напруженою увагою. Потім він спробував дізнатись у неї ще про один випадок.
— Бабусю, а ви чули, що в місті на минулому тижні когось обікрали?
— Та що ти! — вигукнула вона, і очі її засвітились.
Калебу тільки цього й треба було.
— Кого ж обікрали? — спитала вона.
— Напевне не знаю. Здається, Джона Еванса.
— Ну, Джон від цього не збідніє. От коли до мене вдерлися розбійники, почувши десь, що я продала корову, то я їх одразу напоумила. Вони, бісові діти, самі добре знають, у кого водяться гроші.
— Ваша правда. То коли ж вас обікрали, бабусю?
— Обікрали? Хіба я сказала, що мене обікрали?
Стара дрібненько розсміялась.
— Вони чудово обійшлися зі мною.
І бабуся докладно розповіла про те, як до неї вдерлися два злодії, коли пішла чутка, ніби вона продала корову. Стару смішило, як вони захоплювались "легеневим бальзамом". Вона пригадала, що один з волоцюг, високий на зріст чолов’яга, був похмурий, а другий, низенький і товстий, був веселий. Не забула вона згадати й про їхні чорні бороди, про те, що "довготелесий" був поранений в голову, а також і про те, що він був шульгою і, коли під час розмови ненароком виставив правицю, то виявилось, що на ній лише чотири пальці.
— Коли це сталося, бабусю?
— Років три тому.
Глибоко зітхнувши, Калеб пішов від бабусі в глибокій задумі.
За останні чотири роки довкола було зареєстровано багато грабіжництв. Злодіїв ні разу не спіймали, але ясно було одне: всі наскоки мали один характер, всюди брались тільки гроші. Очевидно, грабіжники одержували точні дані, бо завжди робили наскоки тоді, коли у жертви бували гроші.
Як тільки Калеб зайшов до бабусі Невіль Ян під впливом раптової думки сказав: