Він зробив глибокий розріз уподовж хребта від середини спини до крупу і, просунувши пальні під пасмо білястих волокон, почав його витягувати. Ця стрічка жил, майже в чотири дюйма завширшки, була дуже тонкою. Вона легко розщеплювалась на окремі волокна, що нагадували шовковисті нитки.
— Ось вам цілий моток ниток, — сказав Калеб. — Тримайте. їх треба добре висушити, а розщеплювати можна коли завгодно. Якщо хвилин на двадцять їх покласти у теплу воду, вони зробляться м’якими й готовими для роботи. Індійська скво, коли шиє, тримає нитку в роті, щоб її розм’якшити. Тепер у нас є коняча шкура і телята шкура. Можна відкривати чинбарню.
— А скажіть, містер Кларк, як саме обробляється шкура?
— Є багато способів. Частіше за все її просто шкребуть, поки зчистять весь жир та м’ясо. Потім натирають галуном та сіллю і, згорнувши, залишають на кілька днів, щоб вона наскрізь пройшла галуном. Від цього шкура біліє під корінцями волосся. Коли ж вона протряхне, її розтягують і мнуть, аж поки вона зробиться зовсім м’якою. Проте індійці не мають галуну та солі. Вони чудово дублять шкури іншим способом, з допомогою печінки та мозку. Ось я вам зараз покажу.
— Я теж дубитиму свою шкуру індійським способом! — вигукнув Сем.
— Тоді бери печінку й мозок свого теляти.
— А чому не кінські?
__ Не знаю. Принаймні індійці так не роблять. Очевидно, краще за все брати мозок тієї тварини, що й шкура…
— Природа розпорядилася мудро, — глибокодумно зауважив Дятел. — Вона завжди кладе телячий мозок в телячу шкуру, і саме стільки, щоб її видубити.
— Перш за все почистіть гарненько телячу шкуру, з я тим часом покладу конячу в грязюку, щоб на ній відмокла шерсть.
Калеб затопив її в теплій грязюці, як він це робив з телячою шкурою для барабана, і велів не чіпати її кілька днів.
Сем збігав додому й приніс телячий мозок та печінку. Потім вони з Яном заходилися шосили шкребти телячу шкуру і зняли з неї досить багато сала; шкура зі споду зробилася синюватобілою і липкою, але на дотик вона вже не була жирною. Печінка варилась не менше години, а потім її розтерли з сирим мозком. Так було зроблено "дубильну пасту", або мазь, якою вони щедро змастили шкуру, після чого згорнули її пополам, скрутили в сувій і поклали на два дні в прохолодне місце. Після цього шкуру добре прополоскали в струмку й повісили сушитись. Коли вона протряхла, Калеб вистругав міцний, загострений на кінці кілок і показав Яну, як розтягувати й розгладжувати шкуру вістрям, щоб вона зробилася м’якою та еластичною.
Конячу шкуру після того, як з неї зчистили шерсть, належало обробляти таким самим шляхом, але вона була значно грубшою і потребувала довшої дії "дубильної пасти".
Через два дні старий мисливець вискоблив її і розім’яв на гострому кілку. Шкура виглядала тепер зовсім обробленою, за винятком двох-трьох місць. Оглядаючи її, Калеб сказав:
— Гм! Вона не вся просочилася рівномірно.
Він знову змастив її "дубильною пастою" і поклав ще на день у холодок, після чого довго розминав на вістрі кілка, поки геть уся шкура зробилась м’якою та волокнистою.
— Оце вам індійська видублена шкура, — сказав він. — Мені доводилось бачити й інший спосіб дубіння: бралася кора болиголова або канадської смереки і кип’ятилась доти, поки вода робилась темнокоричневою. Потім у цьому відварі кілька днів вимочували шкуру. Але наша шкура вийшла кращою. Тепер, щоб вона не шкарубла у воді, треба її прокоптити.
Калеб розклав димове багаття, підкинувши у вогонь трухляку. Потім розіпнув видублену шкуру на жердинах і повісив її на кілька годин у густий дим, спочатку одним боком, а потім — іншим. Шкура потемніла й почала пахнути, як пахнуть усі шкіряні вироби індійців.
— Ось тепер готово, — сказав Калеб. — Як бачите, індійцям доводиться добре попрацювати, щоб видубити шкуру.
— Ви навчите нас робити мокасини та воєнні куртки? — нетерпляче запитав Маленький Бобер.
— Мокасини — з радістю, а щодо воєнних курток — не обіцяю. Індійська куртка викроюється на зразок вашої; перед — з суцільного шматка, в якому робиться проріз, щоб її можна було одягати через голову. На шиї вона стягується ремінцями, а по швах і знизу оздоблюється торочкою. Це нелегко зробити. Зате кожен може пошити мокасини. Є два види мокасинів. Вірніше, дві основні різновидності, бо в кожного племені свій фасон, і перший-ліпший індієць одразу визначить, з якого племені воїн, тільки-но погляне на його взуття. Найбільше славляться два зразки мокасинів оджібуа. Одні робляться на м’якій підошві з суцільного шматка, який загортається у зборки на підйомі ноги. Оджібуа так і називають їх "збористими мокасинами". Інші поширені переважно у преріях. Там треба мати тверді підошви, щоб було безпечно ходити по колючках та гострому камінні.
— А я хочу мокасини племені сіу. Ми поставили тіпі за їхнім зразком, і воєнні шапки у нас також їхні. До того ж сіу — найкращі серед усіх індійців.
— Або найгірші, залежно від того, на чиєму ти боці,— відповів Калеб, а потім додав — Ну, гаразд, сіу теж степові індійці і носять мокасини на твердій підошві. Нехай буде по-твоєму. Викрою тобі пару їхніх мокасинів.
— Ні, не йому, а мені! Це мій кінь! — зарепетував Гай.
— Неправда, твій батько віддав коня мені.
З тону, яким говорив Калеб, було помітно, що йому не сподобалось неробство Гая, і він прихильніше ставився до Яна.
Калеб спеціально залишив шматок недубленої, хоча й ретельно вичищеної шкури. Тепер він розпарив її у теплій воді. Поставивши на шкуру ногу Яна, старий обвів її лінією і вирізав підошву мокасина (А). Цю підошву він поклав виворотом на той самий шматок шкури й викроїв по ній другу підошву.
Після цього Калеб зміряв довжину ступні хлопця й додав ще один дюйм, зміряв ногу в підйомі й додав півдюйма. Ретельно дотримуючись цієї довжини та ширини, він викроїв шматок з м’якої шкіри (Б). Потім зробив розріз a-в по середній лінії в горизонтальному напрямку. Другий такий самий шматок він вирізав ніби навикіт. З тієї ж м’якої шкіри Калеб вирізав і язичок (В), який пришивався до великої викройки (Б) таким чином, що край а-б на В співпадав з a-е на Б. Такий самий язичок був пришитий і до другої заготовки.