X
НЕЩАСТЯ МАЛИХ БІЛЧАТ
Ось побачите, я вижену дятла з отого дупла! — сказав Гілка, коли одного дня всі троє червоношкірих з луками в руках нишпорили по лісу Бернса. Він показав на отвір у великому засохлому дереві. Підійшовши до стовбура, Гай щосили ударив по ньому кийком. На превелике диво усім, звідти випурхнув не дятел, а… летюча білка. Вона метнулась на верхівку стовбура, огляділась на всі боки, розпростала ноги, розпушила хвіст, а потім шугнула вниз, пролетівши футів двадцять і плавно опустившись на землю біля кучерявого дерева. Ян кинувся ловити її. Він вчепився пальцями за пухнасту білчину спинку, але вона так боляче вкусила його своїми гострими зубками, що він радніший був швидше її відпустити. Білка стрибнула на дерево й за мить уже зникла серед гілля.
Гай був страшенно вдоволений, що йому пощастило виконати обіцянку.
— Летюча білка це все одно, що дятел, — запевняв своїх друзів Гілка.
Виходячи з цієї гадки, він так розходився, що зрештою поклявся виганяти білку з кожного зустрічного дупла. Після багатьох невдач йому таки поталанило, і він зігнав з гнізда… запізнілого дятла.
Очевидно, цей спосіб годився для розшукування живих істот. Ян тут же скористався з нього, підібравши велику палицю і разів три-чотири вдаривши нею по товстому дереву, в якому хлоп'ята помітили кілька дірок. З нижнього отвору вискочила руда білка, але одразу ж гулькнула в інший отвір вище. Новий сильний удар вигнав її, і вона майнула на саму верхівку, а потім з розгону знов ускочила в нижнє дупло.
Хлоп’ят це захопило. Вони всі разом почали дубасити кийками по стовбуру, але білка не з’являлась.
— Давайте зрубаємо дерево, — запропонував Маленький Бобер.
— Для чого? — заперечив Дятел. — Я покажу вам крашу штуку.
Він знайшов міцну жердину футів у двадцять завдовжки, приставив її, мов підпору, до шершавої кори і з силою штурхонув, одночасно поглядаючи на верхівку стовбура. Ура! Верхівка легенько здригнулась. Сем ударив ще раз і ще раз, вибираючи ті моменти, коли дерево трохи відхилялось від нього. Інші хлоп'ята й собі взялися за жердину, й почали штовхати її всі разом, а Сем командував:
— Раз, два! Раз, два!
Один поштовх у триста-чотириста фунтів навряд чи похитнув би стовбур, але ці маленькі п’ятдесятифунтові поштовхи, зроблені в належний момент, розхитували його все дужче й дужче. Через якихось три-чотири хвилини коріння почало тріщати, ламатись, і величезне дерево повалилось на землю. Верхнім порожнистим кінцем його стовбур ударився об якийсь пеньок, і серед цілої хмари куряви, трісок та порохні в ньому розкрився зяючий отвір. Хлоп’ята кинулись шукати білку. Та всупереч їх сподіванням білки ніде не було, хоч вони перекопирсали всі уламки. Нарешті вони відшукали передню частину стовбура з невеличким отвором, що його колись видовбав дятел. Під нею лежала ціла купа дрібно покришеної кедрової кори, яка, напевне, й була гніздом, Ян нетерпляче почав розгрібати тирсу. Там лежала руда білка, нерухома й ніби не ушкоджена, тільки на носі в неї виступила крапля крові. Біля дорослої білки виднілося п’ять маленьких білчат" очевидно, дуже пізній виводок, бо вони були ще голенькі, сліпі й зовсім безпорадні. В одного білчати теж закипіла на носику крапелька крові, й воно лежало так само нерухомо, як і його мати. Спочатку нерозважливі мисливці думали, що стара білка лише прикидається мертвою, але скоро її тільце почало дубіти.
Хлоп’ята відчули себе глибоко винуватими. Захопившися грою, вони ні за що вбили безневинну білочку-матір, яка оберігала своїх маленьких діточок. Тепер їм загрожувала страшна голодна смерть.
Ян завзятіше всіх переслідував білку, і його тепер мучили докори сумління.
— Що ж будемо робити? — запитав Дятел. — Вони ще надто малі, щоб їх можна було приручити.
— Потопимо та й квит, — запропонував Гілка, пригадавши, як він удома складав останню шану не одному кошеняті.
— Якби можна було знайти гніздо іншої білки та покласти їх туди, — з покаянням у голосі промовив Ян. Він дивився на маленьких безпорадних звірят, що копошилися в його руках, і очі йому застилали жалісливі сльози. — Може, навіть краще побити їх, щоб вони довго не мучились. В цю пору року ми ніде не знайдемо білчиного гнізда.
Він трохи помовчав, а потім додав:
— Я знаю, хто їм допоможе: сіра кішка, яка оселилася в лісі. Так чи інакше вона догляне їх. Треба підкласти їх кішці в кубло, коли її там не буде.
Цей вихід здався хлоп’ятам простим, розумним і милосердним щодо самих білчат. Забравши нещасних сиріток, вони пішли до каньйону. Полуденне сонце сяяло так, що навіть у дуплі видно було кожну дрібничку. Обережно ступаючи, хлоп’ята підійшли до спостережного пункту Яна на березі струмка і залягли у високій траві. Ян поповз до колоди і, впевнившись, що кошенята зараз самі, швиденько підклав до них білчат. Після цього він повернувся до своїх товаришів, щоб разом з ними простежити, яка доля спіткає кішчиних знайд.
Їм довелося не менше години чекати повернення старої кішки. Але хлоп’ята лежали тихо н через те мали змогу постежити за деякими мешканцями лісу.
Перед їх очима промайнула колібрі, перепурхуючи з квітки на квітку.
— Ти, Бобер, здається, казав, що колібрі дуже красиві,— промовив Дятел, показуючи на жалюгідну сірозелену пташинку, що сіла майже поруч них.
— Я і тепер це кажу. Подивись!
Перевернувшись у повітрі, колібрі пурхнула, і її чорна шийка засяяла раптом усіма фарбами веселки.
Враз після цього в траві прошмигнула польова мишка, а трохи перегодом по її слідах погналася маленька землерийка.
Коричневий звірок на коротеньких ніжках, завбільшки з кролика, пройшов мимо, обнюхуючи пересохле русло струмка. По голівці, схожій на боброву, та плоскому лускатому хвосту Ян визначив, що це мускусний щур, або, інакше, ондатра, яка, очевидно, шукала воду.
Біля загати тепер постійно крутилося чимало живих істот, і вона зробилася тим місцем, де збиралися всі, кому, за словами Сема, "хотілось погасити спрагу".
Хвилин за двадцять після того, як пройшов мускусний тур, в полі зору наших юних друзів з’явився другий темнокоричневий звірок.
— Ще один мускусний щур. Вони де-небудь зустрінуться, — прошепотів Дятел.