— Є гарненька жовта квіточка. Вона росте в полі й попід парканами. Зветься вона "золотий дощик". Індійці виварюють цю квіточку, а потім кладуть в окріп голки дикобраза. Поглянь, ось шерсть, пофарбована таким способом.
— А червоний? — запитав Ян, поквапливо нотуючи сказане.
— У них не було гарного червоного кольору. Вони робили поганеньку червону фарбу з ягідного соку. Але одного разу мені довелось бачити, як стара скво виварювала голки дикобраза спочатку в жовтій, а потім у червоній фарбі, і колір вийшов дуже приємний.
— Бабусю, які ягоди дають кращий червоний колір?
— Зовсім не червоні, як ти, може, гадаєш. Й можна добути з чорниці, брусниці, і чорна смородина годиться для цього більше за червону. Та найкращими вважаються "ягоди скво".
— Які вони?
— Ну ходім, я покажу тобі листочки.
Вони вийшли з хати, та скільки не шукали, не знайшли потрібного.
— Ще дуже рано, — сказала бабуся. — Зате в серпні цих ягід ке обберешся. Вони яскравочервоні. Лаконоска теж іще не зацвіла. На ній бувають густочервоні, майже чорні ягоди, які дають чистий червоний колір.
— А з чого роблять блакитну фарбу?
— В індійців я такої не стрічала. Та, мабуть, щось є. Різні рослини трапляються в лісі. Але блакитної фарби я там сама ніколи не бачила і не робила. Можна настояти пагони бузини, але такого кольору не буде, — і вона показала на смарагдову стрічку, що її носила Бідді.— В коричневе фарбує кора волоського горіха, в чорне — кора білого дуба. Можна одержати майже блакитний колір, якщо вмочати в дві фарби: в жовту, а потім у чорну. В чорне фарбує також кора американської горішини, гікорі; в оранжове — хай йому всячина! — спідні шари березової кори; у жовте — коріння розквітлого ясеня; в ясно-червоне — корінці дерену. Але в лісі немає справжньої блакитної фарби. Я так і скажу отим оранжово-блакитним пратисонам: чого не побажав створити господь, те мусять робити самі дияволи… Синю фарбу дає індіго, але вона такою не буде (стара показала на яскравий кобальт), а коли в лісі такої нема, то й нам не личило б її мати…
XII
ОБІД У ЗНАХАРКИ
Бідді тим часом метушилась по кімнаті, розхитуючи мостини своїми величезними босими ногами, і накривала на стіл. Вона явно силкувалась манірнічати, бо якось особливо вивертала п’яти. Кілька разів дівчина починала розмову про "ті часи, коли жила у Янової мами". Нарешті вона запитала:
— Де ваша скатерть, бабусю?
— Ще тобі новина! Ніби й не знає, що в нас ніяких скатертей зроду не було. Раденькі, коли на стіл є що поставити, а вона, бач, скатерті задумала стелити! — Відповіла бабуся, жорстоко, хоч і не навмисне, вдаривши по самолюбству Бідді.
— Вам чаю чи кави, Ян? — запитала Бідді.
— Чаю, — сказав Ян.
— Дуже добре, що ти вибрав чай, бо я не бачила ані зернинки кави од самого різдва, а чай я приношу з лісу. Хоча стривай, для тебе в мене є дещо й таке, чого не знайдеш у лісі.
Стара пошкутильгала до полиці, зняла стару коробку від сигар і серед сірників, тютюну, пір’я, цвяшків, шпильок та голок з нитками, притрушених позаторішньою пилюкою, знайшла шість грудочок пиляного цукру, які колись були білими.
— Я приберігала їх до приїзду епіскопа. Раз на рік він сюди заглядає. Але чекати ще довго, і хто його знає, що до того часу буде з нами. Ось, пий на здоров’ячко! — і вона кинула три грудочки Яну в чай. — Решту залишимо на другу кружку. Хочеш вершків?
Вона присунула до Яна липку брудну чашку для гоління, наповнену чудовими вершками.
— Бідді, дай Яну хліба!
Бідді розрізала буханець, очевидно, єдиний у цьому домі, й поклала кілька скибочок на тарілку Яна.
— Боюсь, що масло трошечки згіркло, — заявила господиня, помітивши, що Ян його не бере. — Почекай!
Вона знову потупцяла до полиці в кутку і зняла скляну банку з пощербленими краями та погнутою бляшаною покришкою. В банці, очевидно, було варення. Стара підняла покришку й вигукнула:
— Ой, лишенько!
Потім вона виловила пальцями дохлу мишу й викинула її за двері, спокійнісінько додавши:
— А я ламала голову: де це поділася клята миша? Вже тижнів зо два її не бачила, і вирішила, що її з’їв Том. Нагрішила на бідну тварину. І мухи ще! Мабуть, ця покришка нещільно пристає.
І стара знову засунула пальці в банку, щоб витягти звідти цілий разочок мух, які закінчили своє тлінне життя в улюблених ласощах.
— Тепер їж. Янику, доїдай його все на здоров’ячко. У мене ще є багато варення, — сказала бабуся, хоч цілком ясно було, що вона поставила на стіл усі свої припаси.
Сердега Ян розгубився. Свідомість підказувала йому, що добра стареча душа в пориві гостинності віддавала йому своє тижнево прохарчування, але він також відчував, що бабуся глибоко образиться, коли він знехтує її частуванням.
З усього, що було подано на стіл, більш-менш чистим виглядав тільки хліб, і Ян наліг на нього. Хліб виявився досить поганеньким. Ян здригався, коли між зубами в нього застрягали якісь волосини, але раптом він прикусив клаптик матерії з пришитим до неї гудзиком, і мало не остовпів. Хлопчик непомітно викинув ганчірку, однак уже не міг приховати раптової втрати апетиту.
— З’їж отого, з’їж оцього, — пригощала його бабуся.
Незважаючи на відмови Яна, вона наповнила його тарілку всякою всячиною і, між іншим, наклала чудової вареної картоплі. Та, на превеликий жаль, господиня висипала цю картоплю з горщика, що стояв на плиті, спершу в ріжок свого брудного, засмальцьованого фартуха, а потім уже виклала на стіл своєю кістлявою пазурастою рукою.
Ян нічого не їв, і це дуже засмучувало гостинну хазяйку.
— Треба ж йому чимось підкріпитися, — клопоталась бабуся, а Ян не знав, як йому далі відмагатись.
— Може, з’їсте яєчко? — наважилась запропонувати Бідді.
— О, з великим задоволенням! — вигукнув Ян, щиро зрадівши. "Курка — охайне створіння, — міркував він. — Принаймні, хоч яйця можна буде їсти".
Бідді качиною ходою пішла в "амбар" і повернулася з трьома яйцями.
— Зварити чи яєшню?
— Зваріть, — сказав Ян, розсудивши, що так буде краще.
Бідді очима пошукала якоїсь посудини.
— А ось кипить, — показала бабуся на величезний казан, у якому виварювалась купа брудної білизни. Бідді опустила туди яйця.
Ян тремтів у душі, щоб вони не полущились. Два яйця дали тріщини й вилились, але він взяв собі третє. До цього, власне, й звівся весь його обід.