— З чого будуть наконечники? — запитав Сем.
— Над цим я зараз думаю, — відповів Ян. — Колись індійці робили кремінні наконечники і прив’язували їх сухожиллями, але в нас немає підходящого матеріалу. Кращими вважаються покупні залізні наконечники з обідком, щоб насаджувати на стрілу, але їх нам теж не дістати. Доведеться зупинитись на костяних та рогових. Я вже випилював наконечники з кістки, та вони швидко ламались. Брав я також великі цвяхи без головок і прикручував їх тонким дротом, щоб дерево не розщеплювалось. Існують ще індійські стріли без наконечників; для міцності їх тільки обпалюють, а потім загострюють.
— Ну, ці неважко зробити, — зауважив Сем. — Давай змайструємо й таких по кілька штук.
І стріли були зроблені: по шість па кожного з відточеними цвяхами, прикрученими тонким дротом, — ці стріли називались "бойовими", — й по шість "мисливських", без наконечників, з обпаленими на вогні для гарту кінцями.
— Тепер давай пера!
Ян показав Сему, як треба розчеплювати стрижень та відділяти борідку індичого пера.
— Стривай, тобі треба двічі по двадцять чотири, тобто сорок вісім пер?
— Ні,— відповів Ян, — по дві смужки на стрілу замало. Треба щонайменше по три. Отже, сімдесят дві смужки. Та не забудь: для кожної стріли беруться пера з одного крила.
— Знаю. З різних крил не можна, бо стріли кидатимуться в різні боки.
В цей час до них завітав Сі Лі.
— Ну, що тут у вас із луками?
— Готуємо стріли.
— А як прикріплюєте пера?
— Білочолі приклеюють їх, а індійці прив’язують, — відповів Ян, цитуючи по пам’яті з "тієї книги".
— А як краще?
— Приклеєні краще летять, прив’язані краще переносять негоду.
— То робіть такі й такі.
— Немає сухожиль.
— Давайте, я покажу вам одну штуку. Де у вас клей та дратва?
Коли це було принесено, Сі Лі додав:
— Тільки, здається мені, що пера ставляться під кінець. Краще спочатку поробити виїмки.
— Вірно! Л ми трохи не забули…
— Це ти трохи не забув, а на мене нічого валити! — вигукнув Сем з почуттям власної гідності.
І справді, в кожній стрілі він уже встиг пропиляти, розширити й зачистити складаним ножем по маленькій виїмці в чверть дюйма завглибшки. За кілька секунд такі самі надрізи було пороблено в решті стріл, після чого Сі Лі заходився одразу клеїти й прив’язувати пір’їни, щоправда, користуючись при цьому не сухожиллями, а провощеною дратвою.
Ян позначив місце для кожного пера так, щоб жодне з них під час пуску стріли не чіплялось об лук. Він спершу приклеював їх, потім обмотував кінці стрижня, що виступали на півдюйма спереду, а ззаду доводив нитку аж до самої виїмки, щоб запобігти розщепленню дерева. Коли він акуратно підрізав кінчики ниток і прокачав на верстаті плоскою паличкою обмотані місця, окремі нитки ніби зникли і, узлившись докупи, утворили чорне гладеньке кільце.
Таким чином, стріли були готові. Їх порозкладали, щоб добре висох клей.
Наступного дня Ян пофарбував стріли Сема в червоне з синіми смужками, а свої — в червоне з білими смужками, щоб розрізняти їх і щоб вони не боялись вологи. Тепер залишалось поробити для стріл сагайдаки.
— А хіба в індійців бувають сагайдаки? — запитав Сем, який завжди пускався наводити точні довідки, коли сподівався ухилитись від обтяжливої роботи.
— От тобі й раз! Аякже?
— Ну, гаразд. Не тягни. У мене зривається полювання. З чого вони робляться?
— А з чого доведеться.
— Ясніше!
— Який ти швидкий! Одні роблять сагайдаки з березової кори, інші — з шкури якого-небудь звіра, а в кого немає іншого матеріалу — обходяться брезентом.
— Саме для пас! Ти натякаєш на обрізки, що залишилися від тіпі?
— Атож… поки знайдемо щось краще.
Кожен з юних друзів пошив собі брезентову торбинку, трохи коротшу за стріли, а Ян розмалював обидві торбинки справді індійським орнаментом.
— Тягни сюди зброю, — сказав Сем, і з почуттям всебічного задоволення хлоп’ята вискочили надвір.
— Подивимось, хто влучить в оте дерево.
Обидва вистрілили разом і… схибили. Але стріла Сема вдарила в інше дерево й розкололась.
— Спробуймо краще на м’якій мішені,— запропонував він.
Після деякої суперечки друзі натоптали сіном великий старий чувал для збіжжя, намалювали на ньому бичаче (або, за висловом Сема, буйволяче) око, обвели його одним, другим, третім колом і поставили свою мішень на відстані двадцяти кроків.
Та перші постріли не могли порадувати стрільців. Мішень здавалась не такою вже й малою, і тим прикріше було бачити, як усі їхні стріли відхиляються на кілька футів уліво.
— Ходімо в амбар і спробуємо там стріляти в цю мішень, — запропонував Сем.
— Може, в закритому приміщенні легше буде влучити, — з надією в душі погодився Ян.
Їм необхідно було не лише набити руку в цій справі, але й завчити кілька простих і необхідних правил стрільби з лука. У Яна були деякі виписки з "тієї книги"; дещо він просто пам’ятав, і все це, в поєднанні з чималою практикою, згодом почало давати свої наслідки. Ян уже знав, що треба стояти так, щоб обидві п’яти були на одній лінії з мішенню; що правий лікоть повинен лежати на одній лінії з стрілою; що ліва рука мусить завмерти, поки не буде пущено стрілу; що прицілюючись, треба притискати великий палець правої руки до одного й того ж самого місця на щоці, а лук тримати вертикально.
Незабаром друзі переконалися, що ліва рука потребує захисту від ударів тятиви, і поробили собі нарукавники з халяви старого чобота; а щоб не розтирати пальців правої руки, вони натягали на неї стару рукавицю, коли багато стріляли.
Призвичаївшись машинально додержувати всіх правил, хлоп’ята швидко вдосконалювали свою стрілецьку майстерність і незабаром уже могли всадити одну за одною всі стріли в мішок із сіном, поставлений за двадцять кроків. Поступово вони збільшували цю відстань, аж доки навчились без промаху бити в ціль і за сорок кроків.
Хлопчики немало були здивовані, коли переконались, що кожна стріла має свою особливість, хоч вони їх усі робили ніби однаковими.
Одна стріла в Сема чогось покоробилась і прогнулась. Тепер вона описувала в польоті найдивовижніші криві. її хлопчики назвали "бумерангом". Друга, з дуже маленьким пером, пролітала найбільшу відстань. Вона зробилась "далекобійною", його найкраща стріла, що дістала назву "вірна смерть", була з довгим індичим пером і легеньким наконечником. Вона летіла точно в ціль у тиху погоду, але збочувала від неї під подувом найлегшого вітерця. Ще одна, з коротким пером, не боялася вітру. Її прозвали "вітрогонкою".