Тоді господиня пансіонату згребла книги, безладно скинула наїдки, приготовані для бенкету, назад до пакунка, схопила за руку Ерменґарду й штовхнула її до дверей.
— А тепер думайте, скільки заманеться, — сказала вона. — Негайно до ліжка!
Міс Мінчін зачинила двері за собою і бідолашною Ерменґардою, покинувши Сару на самоті.
Мрія розвіялась. Погасла остання іскра в папері, що горів у коминку, й залишився тільки попіл. Стіл стояв порожній. Золоті тарілки, багато вишиті серветки й гірлянди квітів знову перетворились на носовички, шматки смугастого паперу і жмуток штучних квітів — усе це безладно валялось на підлозі. Із галереї для музик більше не лунали звуки віол та фаготів — менестрелі зникли. Емілі сиділа, притулившись до стіни, — вона дивилась просто перед собою. Сара помітила ляльку, підійшла і взяла її тремтячими руками.
— Від бенкету нічого не лишилось, Емілі, — мовила дівчинка. — Більше немає принцес. Ми тепер знову в'язні Бастилії.
Сара сіла й затулила обличчя руками.
Якби ж вона не зробила цього, а натомість поглянула у віконце, можливо, закінчення цього розділу було б зовсім іншим. Адже якби дівчинка визирнула у віконце, вона б точно злякалась від побаченого, — там було те саме обличчя, притиснуте до скла, що зазирало раніше, коли Сара розмовляла з Ерменґардою.
Та вона не підводила голови, а сиділа так якийсь час. Сара завжди так сиділа, коли намагалась наодинці щось перебороти. Згодом підвелась і пішла до ліжка.
— Я більше нічого не можу уявити. Не варто більше пробувати, — сказала вона. — Треба поспати. Може, сни навіють мені щось хороше.
Дівчинка раптово відчула себе такою стомленою — може, від голоду, — що знеможено присіла на краєчок ліжка.
— Уявімо, що в коминку горить яскравий вогонь, і язички полум'я весело танцюють за решіткою, — пробурмотіла вона. — Уявімо, що тут стоїть зручне крісло — перед маленьким столиком, на якому парує вечеря — гаряча вечеря. І уявімо, — Сара натягнула на себе тоненьку ковдерку, — уявімо, що це чудесне, м'яке ліжко, з шерстяними ковдрами й пухкими подушками. Уявімо… Уявімо… — втома зморила дівчинку, її очі заплющились, і вона заснула.
Сара не знала, скільки вона проспала. Вона так стомилася, що її сон був глибокий і непорушний. Її ніщо не здатне було розбудити. Навіть якби вся Мельхиседекова сім'я вирішила вилізти з нірки, щоб улаштувати ігри й змагання просто в кімнаті, Сара цього не почула б.
Вона прокинулася зненацька, й навіть не знала, що саме її розбудило. Насправді ж дівчинку розбудив різкий звук, що пролунав, коли зачинилося віконце на горищі — після того, як спритна постать у білому прослизнула крізь нього і припала до черепиці на даху. Постать трималася досить близько, щоб спостерігати за горищем, але водночас і не впритул до вікна, щоб лишатись непоміченою.
Спершу дівчинка не розплющувала очей. Вона відчувала сонливість і водночас — що неабияк дивувало — тепло й затишок. Їй було так тепло й затишно, аж не вірилося, що це відбувається насправді. Сарі ніколи не вдавалось відчути такого тепла, хіба у мріях.
— Який приємний сон! — промурмотіла вона. — Мені так тепло. І зовсім не хочеться прокидатись…
Звісно, це був сон. Дівчинка відчувала, ніби вона спить на теплих, приємних на дотик простирадлах. Вона майже насправді відчувала, що вкрита ковдрою, а коли провела рукою, то намацала щось дуже схоже на атласну пухову перину. Так не хотілося прокидатись від цього приємного сну — Сара вирішила полежати нерухомо в надії, що сон вдасться затримати.
Та не вийшло — навіть міцно заплющені повіки не помогли знову накликати сон. Щось у кімнаті примушувало дівчинку прокинутися. Це були відблиски світла і незвичний звук — потріскування, тихий гул вогню.
— Ох, я прокидаюся, — сумно мовила вона. — І нічого не зміниш.
Дівчинка розплющила очі і усміхнулась, бо побачила горище таким, яким воно ніколи раніше не було, — та й більше не буде.
— Я таки не прокинулась, — прошепотіла Сара, підводячись на лікті, щоб огледітися. — Сон триває.
Вона була впевнена, що це сон, адже наяву цього не було — просто не могло бути.
Ви поцікавитесь, чому Сара думала, що досі не прокинулась? А тому, що довкола неї все змінилося. У коминку весело палав вогонь. На плиті сичав маленький мідний чайник — він уже закипів. На підлозі був розстелений теплий килимок темно-червоної барви. Перед коминком стояло розкладне крісло, на ньому лежали подушки. А поряд — розкладний столик під білою скатертиною. На столику красувалися тарелі, накриті покришками, чашка з блюдцем і чайничок для заварки. Ліжко було застелене новенькими простирадлами й ковдрами, підбитими атласом. На ліжку знайшовся новенький шовковий халат, пара пантофлів і кілька книг. Здавалось, ніби кімната, про яку мріяла Сара, якимось дивом стала дійсністю — наповнена теплим світлом, що розсіювалось від яскравої лампи під рожевим абажуром.
Дівчинка сіла, спираючись на лікоть, і раптом їй подих перехопило.
— Чари не розвіюються, — видихнула вона. — Мені ще ніколи не снились такі сни.
Вона боялась поворухнутися. Проте зрештою скинула ковдру і спустила ноги на підлогу. На її вустах грала захоплена усмішка.
— Мені сниться, ніби я встаю з ліжка, — почула вона власний голос. А потім, спинившись посеред кімнати, стала повільно повертатись і роздивлятись навсібіч. — Мені сниться, ніби все це не зникає. Сниться, ніби все справжнє! Це чари. Або я зачарована. Мені тільки здається, ніби я все це бачу.
Слова почали вилітати все швидше, ніби поспішаючи:
— Якби ж мені й далі так здавалось! — вигукнула дівчинка. — Мені все одно! Хай здається!
Сара спинилась на мить, важко дихаючи, а потім знову заговорила:
— Це не може бути правдою! — повторювала вона. — Не може бути правдою! Але ж кімната здається справжньою!
Дівчинку вабив миготливий вогонь, вона опустилась на коліна перед коминком і простягнула до нього долоні — так близько, що жар аж змусив її відсахнутись.
— Намріяний вогонь не був би гарячим, — вигукнула вона.
Сара підвелась, підійшла до стола, доторкнулась до тарелів, потім нахилилась до килимка. Попрямувала до ліжка і помацала ковдру. Потім узяла м'який стьобаний халат і раптом притисла його до грудей, а тоді притулила до щоки.