Жебрачка і досі сиділа, забившись у куток біля сходів. У своєму мокрому й брудному лахмітті вона виглядала просто страхітливо. Вона втупилась поперед себе, і в її погляді читалося заціпеніння і страждання. Сара помітила, як бідолашна дівчинка витерла своєю брудною загрубілою рукою раптову сльозу і, здавалося, сама була здивована тим, що плаче. Вона щось бурмотіла сама до себе.
Сара відкрила паперовий пакунок і дістала звідти одну з гарячих булочок — вона одразу ж почала холонути в її замерзлій руці.
— Поглянь, — сказала вона, кладучи булочку на коліна жебрачці, — яка вона смачна й гаряча. З'їж її, і ти вже не будеш така голодна.
Дівчинка пильно подивилась на Сару — здавалось, ніби таке несподіване, дивовижне везіння налякало її. Потім вона схопила булочку й почала запихати її до рота — їла жадібно, во-вовчому глитаючи великі шматки.
— Боже мій, Боженько! — Сара чула, як жебрачка хрипко шепотіла від дикої радості. — Боже милий!
Сара дістала три булочки та поклала ще і їх.
Хрипкий, жадібний голос звучав просто страхітливо.
"Вона голодніша, ніж я, — сказала сама до себе Сара. — Вона вмирає з голоду". Її рука тремтіла, коли вона клала четверту булочку. "А я не вмираю", — сказала вона і поклала п'яту.
Маленька лондонська дикунка і далі відкушувала булочку великими шматками й жадібно ковтала. Вона занадто переймалась поглинанням їжі, щоб подякувати, а крім того, її ніколи не вчили гарних манер. Бідолашна була немов дика тваринка.
— Прощавай, — сказала Сара.
Перейшовши на той бік вулиці, вона озирнулася. Дівчинка у кожній руці тримала по булочці й раптом припинила жувати, щоб поглянути на неї. Сара легенько кивнула їй, і жебрачка, подивившись на неї довгим здивованим поглядом, труснула у відповідь своєю кудлатою головою. Доки Сара не зникла в натовпі, дівчинка так і сиділа — не починала кусати нову булочку і навіть не доїла ту, яку вже почала.
Цієї миті жінка, що працювала в булочній, подивилася крізь вітрину.
— Боже милий! — вигукнула вона. — Ця юна міс віддала свої булочки жебрачці! Але ж вона сама хотіла б їх з'їсти. Так-так, вона виглядала голодною. Хотіла б я дізнатись, чому вона так зробила.
Вона трохи постояла перед вітриною, розмірковуючи. Зрештою цікавість перемогла. Жінка вийшла за двері і звернулась до дівчинки-жебрачки:
— Хто дав тобі ці булочки? — спитала вона.
Дівчинка кивнула, вказуючи головою на Сарину постать, що вже ледве виднілась.
— А що вона сказала? — поцікавилась жінка.
— Спитала, чи я голодна, — відповів хрипкий голос.
— А що ти відповіла?
— Сказала, що кишки зводить.
— А потім вона зайшла, купила булочки і віддала їх тобі?
Дівчинка кивнула.
— І скільки вона тобі дала?
— П'ять.
Жінка задумалась.
— Собі лишила тільки одну, — стиха промовила вона. — А могла би з'їсти всі шість, я бачила це по її очах.
Вона ще раз поглянула на постать, що віддалялась, і відчула себе такою збентеженою, як не почувалась уже багато днів.
— Шкода, що вона пішла так швидко, — промовила жінка з булочної. — Я би з радістю дала їй дюжину булочок.
Потім вона повернулась до дівчинки-жебрачки.
— Ти ще голодна? — спитала вона.
— Я все врем'я голодна, — пролунало у відповідь. — Але зараз не так страшно.
— Заходь сюди, — сказала жінка й відчинила двері крамнички.
Дівчинка підвелась і пошкандибала слідом за нею. Запрошення до теплого місця, в якому повно хліба, здалося їй неймовірним дивом. Вона не знала, що далі буде. Але їй було байдуже.
— Грійся, — мовила жінка, вказуючи на коминок у невеличкій задній кімнаті. — І слухай сюди: коли тобі треба буде шматок хліба, приходь до мене й проси. Присягаюся, я ніколи тобі не відмовлю — заради доброти тієї юної міс.
Сару трохи втішало те, що одна булочка ще лишилася. Зрештою, вона й досі була тепла — а це краще, ніж нічого. Ідучи вулицями, дівчинка відщипувала маленькі шматочки й повільно їла їх, щоб вистачило на довше.
— Припустимо, це чарівна булочка, — казала вона. — І один її шматочок дорівнює цілому обіду. Мені стане зле від переїдання, якщо я і далі так запихатимусь.
Уже стемніло, коли вона дісталася до площі, де стояв Зразковий пансіонат. У будинках горіло світло. У кімнаті, де Сара зазвичай бачила когось із членів Великої Родини, штори були ще не завішені. Часто о цій порі їй доводилось бачити, як джентльмен, котрого вона називала містером Монморенсі, сидів у великому кріслі, а довкола нього купчилась малеча — діти щось розповідали, сміялися, мостились на ручках крісла, залазили на коліна або тулились до батька. Ось і цього вечора його оточила зграйка дітлахів, проте зараз містер Монморенсі не сидів. Навпаки, відчувалося, що відбувається щось незвичне. Схоже було на те, що містер Монморенсі збирається у довгу мандрівку. Перед дверима будинку стояв екіпаж; зверху до нього ременями була пристебнута велика валіза. Довкола батька пританцьовували діти, щось йому щебетали й пробували повиснути на його руках. Вродлива рум'яна матір стояла поруч, немовби кажучи щось наостанок. Сара затрималася ще на мить, щоб подивитись, як тато піднімає менших дітлахів, аби поцілувати на прощання, і схиляється до старших — теж для поцілунку.
"Цікаво, чи надовго він від'їжджає? — міркувала Сара. — Валіза виглядає величенькою. О Боже, як же вони за ним сумуватимуть! Мені й самій його бракуватиме — хоча він і гадки не має про моє існування".
Коли двері відчинилися, дівчинка поспішила відійти подалі, пам'ятаючи про шестипенсовик. Та вона ще бачила, як мандрівник вийшов і зупинився на порозі, оточений старшими дітьми. Позад них виднівся яскраво освітлений передпокій.
— А у Москві буде сніг? — запитала Дженет. — Там усюди лежатиме крига?
— А ви їздитимете на дрожках?[11] — викрикували інші. — Побачите царя?
— Я писатиму і про все розповідатиму в листах, — сміючись відповів батько. — І надсилатиму вам картинки, на яких будуть мужики й різні дивовижі. Біжіть у дім. Надворі бридка погода. Я краще лишився б із вами, ніж їхав до Москви. На добраніч! На добраніч, каченята! Благослови вас Господь!
І він спустився сходами й сів до екіпажа.
— Якщо знайдеш ту маленьку дівчинку, передай їй від нас вітання, — вигукнув Гай-Кларенс, підстрибуючи на килимку перед дверима.