— Шкода, що ви не зможете поїхати туди зі мною, — говорив Дік кореспондентові.— А то зостаньтесь, це ж тільки на один день. Завтра б і з’їздили.
— Дуже шкодую, — відповів Нейсміт, — але мені треба завтра до Санта-Рози. Бербанк[117] обіцяв приділити мені цілий ранок, а ви розумієте, що це означає. Але я певен, наша газета рада була б репортажеві про цей ваш експеримент. Може, ви розповісте? Хоч коротенько. Ось і містер Грейм іде… Я певен, йому теж буде цікаво послухати.
— Ще якісь іригаційні споруди? — запитав Грейм.
— Та ні, безглузда спроба зробити добрих фермерів з нікчем, — відповів за Діка містер Вомболд. — Я запевняю: котрий фермер нині не має власної землі, той цим самим доводить свою невмілість.
— Зовсім ні,— озвався Дар Гаяль, підкресливши своє заперечення рухом тонкої азіатської руки. — Зовсім ні. Часи змінились, і тепер особиста вмілість не завжди сполучається з капіталом. Це знаменитий, просто героїчний експеримент. І він матиме успіх.
— А в чому річ, Діку? — зацікавився Грейм. — Розкажи.
— Та це так, дрібничка, — недбало відповів Форест. — Найскорше, з цього нічого не вийде, хоч я все ж таки сподіваюся…
— Гарна дрібничка! — перебив Вомболд. — П’ять тисяч акрів найкращої долинної землі віддати юрбі невдах, щоб хазяйнували, мовляв, на всьому готовому — платня й харчі, тільки сало наїдай.
— Харчі виростуть на тій-таки землі,— поправив його Дік. — Поясню вже докладно: я виділив п’ять тисяч акрів поміж садибою і річкою Сакраменто…
— Ви подумайте, скільки б там виросло люцерни, такої потрібної вам! — знов обурився містер Вомболд.
— Під люцерну мої екскаватори тільки торік висушили вдвічі більше болота, — відповів Дік. — Бачте, я переконаний, що наш Захід, та й увесь світ незабаром прийде до інтенсивного фермерства. І я хочу вкласти свій пай у пробивання дороги. Я поділив п’ять тисяч акрів на двадцяти-акрові ділянки. І певен, що кожна ділянка може не тільки прогодувати одну родину, й то не скупо, а ще й дасть мені шість відсотків прибутку.
— Коли розберуть усі ділянки, це буде двісті п’ятдесят родии, — обчислив газетяр. — Тобто, рахуючи пересічно п’ять душ у родині, тисяча двісті п’ятдесят душ.
— Трохи менше, — поправив Дік. — Ділянки вже всі розібрано, і загалом ми маємо лиш трохи більше ніж тисячу сто душ. Але перспективи добрі, будьте певні,— він лукаво усміхнувся. — Кілька врожайних років, і буде пересічно по шість душ у родині.
— А хто це "ми"? — поцікавився Грейм.
— Таж у мене цим ділом відає цілий комітет — із моїх-таки службовців, тільки одного професора Ліба мені позичив федеральний уряд. Суть ідеї ось у чому: вони повинні будуть господарювати на свою відповідальність, але за науковими методами, згідно з нашими інструкціями. Земля вся однакова, і ділянки одна в одну. Отже, результати праці на кожній ділянці промовлятимуть недвозначно. Ледачих та недотепних, чий урожай відставатиме від пересічного рівня, ми у себе не терпітимемо: невдах проганятимуть, і вирок їм складатиме своєю працею вся решта.
Умови ми даємо добрі. Жоден фермер нічим не ризикує. Кожен — недотепа чи розумний, в урожайний рік чи в неврожай — одержить на рік тисячу доларів. Та ще ті харчі, що він виростить і споживе зі своєю родиною; отож йому забезпечено принаймні сто доларів на місяць. Недотеп і ледачих неминуче витіснюватимуть розумні й трудящі. Оце й усе. Ми продемонструємо, що таке інтенсивне фермерство і яка з нього вигода. Крім того, вони матимуть не тільки гарантовану платню. Після її виплати мені має лишитися шість відсотків прибутку. А все, що хто зумів виробити понад ці шість відсотків, лишається йому ж таки.
— Я вже розумію, — сказав газетяр. — Це означає, що кожен, хто мав силу в руках, працюватиме день і ніч, аби допнути свого. Та й чом би ні? Стодоларову роботу не щодня знайдеш. Пересічний американський фермер не мав зі своєї землі й п’ятдесяти доларів чистих, надто як відрахувати вартість його власної праці й нагляду за господарством. Певна річ, путящі хазяїни працюватимуть до упаду, та й усю родину примушуватимуть так працювати, аби втриматись при цьому ділі.
— Оце ж то мені й не до вподоби у вашій справі,— оголосив Теренс Макфейн: він щойно підійшов до гурту. — Одно тільки й чуєш: праця, праця, праця… Таж подумати, і то страх бере: кожен на своїх двадцятьох акрах гарує, надсаджується від світу до смерку, та ще й після смерку — а задля чого? Задля шматочка м’яса, шматка хліба та ще, може, ложки повидла на хліб. Невже хліб, м’ясо та повидло — це вже й усе на світі, сенс життя, мета земного існування? Адже така людина і вік проживе, і здохне, як робоча коняка. І чого ж вона досягне за своє життя? Хліба, м’яса та повидла? Оце й усе? Аби тільки черево повне та дах над головою, а потім ізгнити в темній, сирій домовині?
— Таж і ви, Теренсе, колись помрете, — нагадав йому Дік.
— Але ж після якого розкішного, неробського життя! — враз відрубав Макфейн. — Які в мене були години віч-на-віч із зорями й квітами, в зелених гаях, під шепіт вітерцю в траві! А книжки, а мої улюблені мислителі, а їхні думки. Краса, музика, всі насолоди всіх мистецтв! Га? Я відійду в темряву, знавши, що нажився, навтішався, взяв від життя все, що воно могло дати. А оті ваші двоногі робочі тварини на своїх двадцятьох акрах? Від світу до смерку робота, й робота, й робота, сорочка, зашкарубла від солоного поту, хліб і м’ясо в череві, та дах без дірок, та вивід дітлахів, щоб жили по них таким самим життям робочої худоби — аби напихати черево хлібом та м’ясом, натирати спину шкарубкою пропотілою сорочкою і відійти в могильну темряву, знавши тільки м’ясо, та хліб, та ще, може, ложку повидла…
— Хтось же повинен працювати, щоб ви могли бути неробою, — обурився містер Вомболд.
— Так, це правда. Сумна правда, — погодився Теренс похмуро. Та зразу його обличчя й проясніло: — І я дякую богові за те, що він створив робочу худобу — ту, що тягає плуга, і ту, що ходить за плугом, і ту, що риється в землі, мов кроти, добуваючи вугілля та золото; дякую йому за всіх дурних селян, що своєю працею вберігають від мозолів мої руки і дають багатство таким чудовим людям, як осьо Дік Форест, що всміхається мені й ділиться зі мною своїм набутком, купує для мене найновіші книжки, дає мені місце біля свого столу, заставленого плодами праці двоногих робочих тварин, і біля свого каміна, складеного їхніми-таки руками, і хатину та ліжко у лісі, під мадронами, куди праця ніколи не потикає свого страховинного рила.