— Що у вас, Маланю, свято якесь? — спитала, усміхаючись масненько, продавщиця, подаючи Маланцї миску холодцю.
Маланка не відповіла.
— Чи не заручини у вас? — блиснуло в голові зацікавленої жінки.
— Вони,— промовила не моргнувши Маланка і подалася чимдуж від продавщиці.
Додому; не йшла, а бігла, неначе її хто підганяв.
Батько Маланки, великий Федь, приніс з корчми кварту горілки і не в борг, а за готові гроші, які йому лишила дочка, чим щиро адииував корчмаря. Він навіть натякнув, чи не віддав би Федь і борг, коли гроші завелися, але той відповів, що не собі бере і не за свої, а борг віддасть, нема чого сумніватися.
— Ви ж мене знаєте?
Корчмар сказав, що знає, хоч по його міні це можна було розуміти двозначно. Проте Федь лиця корчма-ревого тоді не бачив.
За горілку Федь відробляв, бо грошей ніколи не мав. Він у корчмі дрова рубав, суботами воду носив, палив у печах, навіть торгував під наглядом господарів, які при цьому суботи святкували.
Прийом зробив на Потерейка величезне враження. На жаль, не Маланка. її він, власне, і не бачив, бо Ковалиха зразу залила йому пельку горілкою, і він тільки водив посоловілими очима по хаті, не розбираючи нічого. А коли вже віддав належне Маланчи-ному угощенню, сказав, що дуже йому сподобалися вареники, а головне — холодець, якого давно не їв.
— Та то таки господиня, якої пошукати! — заговорила в тон Ковалиха,— Оженишся і таке щодня зможеш мати,— запевняла, хоч сама слабо в це вірила.
Під час усього обіду Іван навіть не заговорив з Ма-ланею. Не викликав її в садок, як вона того прагнула, а під вечір його так розвезло, що не міг рушитися з місця. Маланка майже занесла його в свій ванькирчик і поклала на своє ліжко. Сіла над ним і замріялася про день, коли вона зможе нарешті лягти з ним як законна жінка. Вона була щаслива. До голови тиснулися слова і складались у пісню, і вона співала її мовчки, щоб не розбудити судженого, а вранці, коли жених пішов, дала волю голосу, що залунав на весь город:
Наїлася качка гречки, Напилася води. Ходив Іван до Малані Та й поза городи.
Це були, мабуть, найщасливіші її хвилини. Потерейка зустріла Ковалиха, коли йшов від Малайки, коло своїх воріт.
— То як? Сватати будеш? — спитала не вітаючись.
— Буду,— сказав Іван.
— Вважай, не підведи, дівка витратилася, не зроби з писка халяви.
— Не зроблю.
— Дивись! — пригрозила Ковалиха.— Зрадищ, більше тобі жінки не видати.
— Та чого, ні...
— Я займуся весіллям,— не дала женихові докінчити Ковалиха.— Буду за посаджену матір. Поможу Ма-ланці. Такого весілля в цілому селі не буде, як ми влаштуємо. Тільки ти тримайся! За весь вечір і не заговорив з дівкою, не повів у садок, як подобає.
— Бо я встидаюся,— і засміявся.
— Диви, який сором'язливий! Ти тому й досі не женився, що дівчат стидався?
— Може,— хихикав жених.
— Маланки можеш не стидатися.
— Вона така велика,— заговорив Іван.— Вона мене ще задушить...
Ковалиха глянула на жениха. Жартує чи справді боїться?
— Вона ще не розтратила своїх жіночих принад,— сказала.— Наче для тебе їх берегла. Ти це повинен цінити, чуєш?
— Чую,— промовив Іван, але про що думав — невідомо.
Потяглося його сіре форнальське життя. Удень возіння гною, сіна, оранка, а вночі нари в бараку для не-
рдружених і Мертвецький сон. Про весілля не говорив" £~ коли на нього натякали, питали про день шлюбу, відмахувався руками, наче його те й не стосувалося.
Інакше було в Маланки. Вона готувалася до цього великого для неї свята. Уже й дружок підібрала, купила в місті нову спідницю у великі червоні квіти на чорному— тлі, вийняла зі скрині, щоб провітрити, вишивану крамну сорочку, яка вже кілька років пролежала, чекаючи слушного часу. Добула з окремого сховку скрині синій оксамитовий корсет, цяцькований на бортиках блискітками. Дружкам сказала, що хоч би мала піти ііішки аж до Хоросткова, а позлітки у волосся таки дістане.
— Я не якась стара-стариця, я і багачкам носа втру. Щасливою була Маланка від першого дня оглядин
аж до визначеного дня шлюбу. Потерейко таки прислав сватів — старих форналів, що за вгощення погодилися На цю дружню послугу. Маланка подала рушники, і першої неділі піп оголосив у церкві першу оповідь. Проте другої оповіді мс довелось оголошувати. Одної
?оч1 ГІотерейко эиик Із села. Зник несподівано і тихо, ечей* у нього ніяких не було, так що пішов порожнем.
— Звідки прийшов, туди й пішов,—говорили вранці баби.— Злякався Маланки.
— Та там було чого боятися, — жартувала Горпина, дружина одного зі сватів.— Мій казав, що самому Страшно стало, коли його в'язали рушником.
— ІГака могла задушити, як кицька мишу. У того Потерейка пушка духу.
Баби шептались і заливалися сміхом. Така подія не часто буває.
Пішли по селу суди-пересуди, і, здавалося, тільки одної Малані, виновниці усієї цієї події', вони не торкалися. Почувши про втечу нареченого, сховала в скриню нову спідницю, вишивану сорочку і пішла, як щодня, вати траву в лозині. І тільки зрідка приходила їй На умку пісня, слова і мелодію якої вона сама створила:
Наїлася качка гречки, Напилася води. $одив Іван до Малані Та Й поза ґороди.
Чи справді ходив? По році вона вже не могла дати на це відповіді.