Того разу він єдиний у класі заробив одиницю.
Уже в шостому загорівся Максим стати розбійником. Таким, як Микола Шугай. Що багатих грабує, а бідним роздає.
Намовив ще двох найнадійніших, щонеділі бігали до Чорного лісу, де під час війни проходила лінія фронту. Знайшли землянку більш-менш уцілілу, прибрали, сякі-такі дверцята навісили. Змайстрували самопали, а з украдених дома ножів — кинджали. Максим же, як отаман, озброївся шаблюкою, знайденою в тому ж лісі.
Коли спорядились до ладу, стали думати, кого грабувати. Перебрали всіх, хто жив у їхньому селі, і виходило так, що грабувати й нікого. Всі бідні, всі обдерті до останньої нитки, всім треба давать, а не обдирати. Голова колгоспу — і той у латаних чоботях ходить.
— Хіба що дядька Федосія?
— А що в дядька?
— Я в них аж двадцять п'ять рублів бачив.
— Бре! — не повірив Максим: таку велику суму грошей трудно було й уявити.
— От їй-богу, що бачив! Коло лавки показували.
— Коли?
— Та ще весною.
— Весною, — протягнув Максим розчаровано. — Вони давно уже про ті гроші й забули. Пропили. — Максим добре знав дядька Федосія.
Так і не надумавши, кого грабувати, чесна компанія склала наготовлену зброю.
Після того випадку Максим наче трохи вгамувався. А тут армія, де вибивають дур з голови (інші просилися, щоб додому поближче, Максим же на запитання, де бажає служити, сказав, що на Курилах, — дальшого місця просто не знав. То й попав на Курили — повернувся як головешка обсмалений). А потім — курси шоферів, а там і напарубкуватись не встиг — мусив на Марусі женитись. Куди тепер з нею діватися? У Марусиних батьків хата велика, місця вистачило б, але Максим і чути не хотів іти приймаком! А в його хаті хіба що на долівці, поміж братами та сестрами. Такими цікавими, що й до ранку повіки не склепили б. Ото був би місяць медовий!
А мо', на горищі в сараї? На сіні торішньому? Як на Максима, то ліпшої постелі й не треба. А Маруся... Що ж Маруся... Сама знала, за кого заміж ішла.
Протирлувалися все літо на тому горищі, підійшла осінь з дощами холодними й заморозками, треба було думати, як далі бути. Максим і взимку в сарайчику спав би, за шию не капало, та Маруся дивилась по-іншому: їй, як і кожній молодесенькій жіночці, хотілося звити власне кубельце. Щоб і хата своя була, і двір, і город. Маруся, вертаючи з роботи, йде селом, іде та біля особливо причепуреної хати й застигне: в отакій би нам жити!
Ходила-ходила, приглядалася-приглядалась та й видивилася хату до серця. Що в центрі села: поруч і крамниця, й пошта, і ясла, й клуб, а що й хата ошатна, аж сяє. І сарай, і погріб, і комора, і курник, і хлів — усе те акуратно розставлене довкола чистенького дворика, — Маруся вже подумки бачила власних курей та гусей, порося і теличку, що заведуть, як сюди переселяться. Маруся вже наче стояла хазяйкою посеред цього ошатного дворика, в неї вже й долоні свербіли сипати курям зерно чи йти з відерцем до паці, то й учепилася в Максима: ходім та ходім, бо їй уже здавалося, що хтось перебіжить їм дорогу та раніше од них і купить.
— Та чи я тії хати не бачив! — одбивався Максим.
— Ходімо! Ходімо! — замалим не плакала Маруся, тягнучи Максима за руку. — Недорого й хочуть.
І хоч як одбрикувався Максим — мусив іти.
— Ну як? — сяючи очима, спитала Маруся. Максим стояв посеред двору, і на обличчі його не було того захвату, що його сподівалася побачити Маруся.
— Тобі що, не подобається?
Максим покрутив головою, розстебнув ґудзик на комірі:
— Тісно.
— Що тісно? — не зрозуміла Маруся.
— Тісно, як у тюрмі, — сказав Максим з тугою. — І глянути нікуди. Тільки морди сусідів і бачитимеш. Мені ці морди на роботі щодня очі намулюють.
І хоч як вмовляла Маруся, хоч як переконувала, що кращого не знайти ("Та ти подивися, яке усе справне!"), Максим казав одне й те саме: тісно.
— Тоді шукай, де просторо! — розсердилася врешті Маруся. — А я на горище більше не полізу!
— А куди ж ти полізеш? — здивувався Максим.
— Вернусь до батьків. Так і знай.
Максимові, мабуть, уже й жаль втрачати Марусю: за літо звик. Того ж таки дня, вже надвечір, покликав:
— Ходімо, я тобі щось покажу!
Узяв Марусю за руку та й повів аж на край села, на той кут, що врізався високим півостровом у заплаву Сули. Хати стояли тут в один ряд, садиби не налазили одна на одну, не заступали виду на луг, на очерети та озера, на невелику річечку, що весело виблискувала внизу попід городами, несучи спроквола чисті води в Сулу. Просторо, широко, аж кортить злетіти над безкінечним цим обширом навстріч сонцю, що, якесь особливо чисте й ясне, сідало на обрії.
— Ну як?
— Ти оцю розвал юху хочеш купити? — ошелешено спитала Маруся: посеред зарослого бур'янищами двора (тільки вовкам і водитись!) сумно світила обшарпаними стінами нужденна хатина.
— А що? Хата як хата. — Максим не на хату дивився — дивився удаль.
— Та ти сюди поверни свою шияку, сюди! Чи тобі вже зовсім повилазило?
Максим із жалем одірвав погляд від обрію, глянув на хату:
— А чим вона тобі погана? Побілимо, приберем — буде не гірша, ніж у людей. Зате оно криниця внизу! Вода як мед.
— Пий її сам, оту воду! Ноги моєї у дворі цьому не буде!
— А я в твою тюрму не піду!.. Де ще ти бачила, щоб отак у дворі лелеки жили? — Біля хати, на акації всохлій, чорніло величезне, до весни порожнє гніздо.
— Господи, йому лелеки в голові! — сплеснула в долоні Маруся. — Залазь у те гніздо та й сиди усю зиму, а я в цій хаті жити не буду!
— Будеш, ніде ти не дінешся, — сказав їй Максим.
І як у воду дивився: поплакала, посварилась Маруся та врешті й погодилась. Тим більше що Максим їй пообіцяв:
— Та ми її так причепуримо, що й не впізнаєш! — Максим поза тим двором просторим, нічим не затуленим, уже себе й уявити не міг. Вийти щоранку з хати, глянути вдалечінь — на цілісінький день сонце в душі!
Сторгували за двісті карбованців та й перебралися. Лягли спати вже поночі: з раннього ранку прибирали та чепурили. Ухоркались так, що не пам'ятали, коли й до ліжка долізли. А проснулась далеко за північ Маруся: писк, цокіт, шурхіт і глухі, як крізь подушку, удари. І темно, як у могилі.
Маруся мов і не з боязких, а тут і мороз поза шкірою.