Анеля.
— Ні! Ні! Я не просила. Я тільки спитала, чи є в нього хоч якесь почуття до мене, хоч крапелинка совісті? Після його пропозиції…
Зброжек.
— Совість у нього є. В кожної людини є своя совість. Але кожен виявляє свою совість тоді, коли од неї можна мати користь. Совість, як і все на світі, коштує грошей. Ось будуть у нас гроші, то в пана Владека прокинеться до тебе совість. Вона його приведе чи він її принесе, а вже він прийде до тебе. Прибіжить!
Анеля.
— Я зачиню перед ним двері.
Зброжек.
— Влізе у вікно.
Анеля.
— Я замкну своє серце!
Зброжек.
— Він постукає. Почне ходити перед очима, як жебрак попід вікнами, і просити. Його мучитимуть почуття і совість. Го-го-го! Під дощем чи в мороз, у хуртовину, всю ніч, а проходить. Удосвіта постукає. "Хто там?" — спитаєш спросоння. "Любов!" Та він уві сні до тебе пролізе, крізь твій дівочий сон голубий пробереться, ляже біля ніг, припаде і овіє жагучим коханням.
Анеля.
— Не буде цього! Ніколи не буде! Адже в мене… у нас грошей нема.
Зброжек.
— А якщо будуть? Завтра? Навіть сьогодні? І твої гроші? Тоді буде чи не буде?
Анеля.
— Не буде…
Зброжек.
— А що буде?
Анеля.
— Я… я не знаю.
Зброжек.
— А я знаю. Він пробереться знову в твоє серце. Не він, то інший такий самий. І ось тепер я скажу, я мушу сьогодні, перед тим як ти зачиниш за мною двері, сказати тобі, що коли він і пролізе в серце, то це ще не біда. А біда, нещастя з процентами буде, коли він через серце пролізе знаєш куди? У кишеню! Що серце, що наше серце, коли святая святих тепер у людини — кишеня, якщо вона не порожня, звісно! Кишеня! Спустошивши кишеню коханки, кожен коханець дивиться на неї, мов крізь замерзлу шибку. І хоч як ти його грій, він уже буде холодний. І побіжить із твойого серця, як арештант із тюрми. До іншої, звичайно. Мій тобі батьківський заповіт: хочеш довгого і щасливого кохання — зроби з серця сіни в кишеню, а в кишеню нікого не пускай. Тоді сидітимуть у серці, аж доки сама не виженеш.
Анеля.
— Якщо в кишені будуть гроші. А якщо грошей нема?
Зброжек.
— Гроші будуть. Я зараз іду по гроші. Я сьогодні дістану грошей.
Анеля.
— А якщо не дістанеш?
Зброжек.
— Неодмінно! За будь-яких умов! Чуєш? Навіть коли б я нагло вмер чи мене вбили б… Чому ти так дивишся? Кожного з нас тепер можуть убити. Такий час. Або ми, або нас, як пишуть комуністи, — хто кого.
Анеля — рух і переляк. Німе запитання.
А ти вже й витріщилась, мов коза на різника? Я кажу — навіть. Навіть коли б мене вбили — дістану. Адже я застрахований од смерті. Я тепер, так би мовити, безсмертний. У Першому страховому товаристві — на тридцять тисяч доларів, у Золотому якорі — на тридцять. У Третьому — на сорок, у Транспортному — на двадцять. Отож, коли б мене навіть убили, ти повинна одержати за це з мамою сто двадцять тисяч премії. Та за такі гроші краще навіть померти сьогодні, ніж завтра ні за що, га? На них можна купити цілу фабрику Зарембського і весь цей будинок. Неодмінно треба купити, щоб зберегти, врятувати гроші од кризи. І коли я куплю, то ось тобі моє батьківське слово — я в документах напишу і на вивісці великими золотими літерами: "Фабрика Зброжека і Д", тобто і дочки. Отоді й побачиш, як до тебе прибіжить, як тебе покохає добросовісний пан Владек. Го-го! Тільки боронь Боже відприданити назад йому все. Особливо фабрику. Навіть коли я піду на небесний балкон, ти тримай її в кишені. І нікого не підпускай! Нізащо! "Фабрика Зброжека і Д". Золотими літерами. Вона дасть тобі золото і любов. "Фабрика Зброжека і Д". Ну от, я йду. Піду здобувати фабрику Зброжека і Д. Золотими літерами.
Анеля хоче його поцілувати.
Ну-ну…
(Відвернувшись.)
Зачини за мною двері! А втім, зажди.
(Поглянув на годинника.)
Я маю ще сімнадцять хвилин.
(Вийшов.)
Сімнадцять хвилин!
(Пішов до себе, бурмочучи.)
Сімнадцять хвилин лишилося ще пожити маклерові, а там — Зброжек, пан фабрикант.
(Похнюпився.)
І ось маклер востаннє допиває вино.
(Допив вино.)
Гасить свічку.
(Погасив.)
Яка драматургія!
4
Маклена.
(у темряві, під дощем)
— Ти думала, сіль заважала, а тут — оцей дощ. Чи довго ще буде він? Ця ніч? Я, мабуть, збилася з часу і рано вийшла. Ні зірок, ні дзвону… Ну от, знову про дощ, а треба про це.
(Замислилася.)
Треба про це, а я про гусей думаю. Уявляю — якщо вони зараз насправді пролетіли! Темно ж…
(І уявляє. Летять гуси. Розбивають темне небо. Просвічується ранішня зоря. У гусей вогненнопері крила. Наспівує тихенько.)
Гуси, гуси, гусенята,
Візьміть мене на крилята
Та понесіть туди, туди…
(Жест на схід.)
Ні! Треба не про це. Про це треба подумати. Про це треба подумати. Про це…
Понесіть мене в тюрму,
За віконечко ґратоване…
Вбити чи не треба, товаришу Окрай? — спитала б. І сказала б: мені важко думати. Може, тому, що я ще маленька… Ні-ні! Я вже не маленька! За одну цю ніч я виросла так, що в мене все тіло болить, серце, думки — так росла. І все-таки — робити це чи ні? Я знаю, ви зараз теж не спите. Дивитесь із-за ґрат на увесь світ. Думаєте. Далеко бачите. А я, бачте, далі цієї стіни не бачу. Хоча я теж думаю, думаю, думаю. Він не дасть уже нам жити. Він прийде і стукне у віконце. Він виселить з підвалу. Звільнить. А коли хазяїн звільняє з підвалу — це значить, що він виселяє на цвинтар, казали ви, коли я підслухувала. Я дуже хочу вийти з підвалу, ось за цю стіну, але в життя, а не на цвинтар. То як же ви гадаєте? Га?..
(З будки почувся кашель. Маклена в будку.)
Ви не спите?
5
Музикант.
(з будки)
— Хто там?
Маклена.
— Це я.
Музикант.
(висунувся, придивився)
— Скажіть, панянко, ви зараз снитеся чи приснились тоді, ввечері ще?
(Вийшов скоцюрбившись. Він, очевидно, замерз.)
Я вже, здається, протверезів. Вийшов з горілки, і горілка з мене, під три чорти. Як колись було на карикатурі: французик — з Бордо, Бордо — із французика. Так і я. А Кунд ваш — здається, Кунд?
Маклена кивнула головою.
А вас як?
Маклена.
— Маклена.
Музикант.
— Ім'я, здається, малопольське.
Маклена.
— Моя мати була литовкою.
Музикант.
— То Кунд не любить запаху горілки. Цікаво було б подивитись на п'яного собаку. П'яних гусей я бачив. Власне, не я, а моя тітка… Павлина, здається… Вона почастувала мене раз чудесною вишнівкою, а вишні викинула у вікно. Дивиться — з'їли її гуси ті вишні і п'яні. Кричать "ґел-ґел", хитаються. Потім попадали. Мертві. Тітка, поплакавши, обскубла з них, як у людей водиться, пір'я і викинула гусей на смітник. Ранком чує — "ґел-ґел-ґел". Йдуть усі до порога, голодні з похмілля й голі. Ха-ха-ха! Голі! Чому ви не смієтеся? Хай йому чорт! Сміх, кажуть, гріє. Я ось хотів би зараз бути гусаком, аби мені хтось викинув хоч одну вишню з горілки, хай йому чорт! Я убив би людину, навіть свою тітку, аби лиш дістати хоч краплину горілки.