* * *
Запах затхлості, прогірклих недопалків, повсюди переповнені попільнички, умивальник у кухні повний брудних тарілок, смітник напханий розтельбушеними бляшанками. У кабінеті на полиці — три порожні пляшки з-під віскі, у четвертій ще залишилось на два пальці спиртного. Це було помешкання людини, яка провела останні дні, не виходячи, абияк споживаючи їжу, працюючи в шаленому ритмі, наче наркоман.
Всього було дві кімнати, заповнені книгами, складеними купами в кожному куті, полиці стелажів теж угиналися під їхньою вагою. Я відразу помітив стіл з комп'ютером, принтер, коробки з дискетами. Декілька картин на небагатьох місцях на стіні, не зайнятих стелажами, а прямо навпроти стола — гравюра XVII століття, репродукція, старанно оправлена в раму, алегорія, якої я не помітив місяць тому, коли піднявся сюди, щоб випити пива, перш ніж вирушити у відпустку.
На столі — фото Лоренци Пеллегріні з присвятою, написаною крихітними, дещо дитячими літерами. Було видно лише обличчя, але погляд, сам погляд вселяв у мене неспокій. Інстинктивно, з делікатності (чи ревнощів?) я обернув фото, не читаючи присвяти.
Там було декілька тек. Я пошукав чогось цікавого, але то були лише роздруківки кошторисів видавничих проектів. Посеред цих документів я знайшов, однак, роздруківку одного файла, який, судячи з дати, стосувався, очевидно, перших спроб із текстовим процесором. І справді, він називався Abu. Я пригадав собі майже дитячий ентузіазм Бельбо, бурчання Ґудрун, іронію Діоталлеві, коли Абулафія вперше з'явився у видавництві.
Ім'я "Абу" було, безперечно, особистою відповіддю Бельбо на докори на його адресу, студентською розвагою, забавою неофіта, але воно красномовно свідчило про ту пристрасть до комбінацій, з якою Бельбо підступав до комп'ютера. Хоча зі своєю блідою посмішкою він завжди твердив, що відколи виявив, що не може бути головним героєм, він вирішив стати проникливим глядачем, — даремно писати, якщо нема на те серйозної причини, краще переписувати книги інших, саме це робить добрий редактор у видавництві, — у цій машині він знайшов щось на зразок наркотика, його пальці бігали по клавіатурі, наче він, не боячись осуду, імпровізував на тему Petit Montagnard на старому домашньому фортепіано. Він не мав наміру творити: писання сповнювало його жахом, він знав, що це не творчість, а випробування ефективності електронного мозку, звичайні вправи. Але, забуваючи про фантоми, які зазвичай переслідували його, він знайшов у цій грі змогу виразити властиве п'ятдесятилітній людині друге юнацтво. У кожному разі його природний песимізм, його нелегкі порахунки з минулим якимось чином розчинялися у бесіді з неорганічною, предметною, слухняною, безвідповідальною пам'яттю на транзисторах, настільки по-людському нелюдською, що вона давала йому змогу не відчувати свого звичного незадоволення існуванням.
FILENAME: ABU
Ох, який чудовий пізньолистопадовий ранок, на початку було слово, заспівай мені, богине, про Пеліда Ахілла, дам, кавалерів, зброю, кохання. Крапка і воно само починає новий абзац. Пробуй, пробуй, пробуй, parakalo, раrакаlо, маючи відповідну програму, можеш робити навіть анаграми, якщо ти написав цілий роман про героя-конфедерата на ймення Рет Батлер та химерну панночку, яку звали Скарлет, і починаєш відчувати докори сумління, тобі треба всього лиш їдати команду, і Абу замінить всіх Ретів Батлерів на князя Андрія, а всіх Скарлет — на Наташу, Атланту — на Москву, і ти написав "Війну і мир".
Абу зараз зробить одну річ: я надрукую цю фразу, дам Абу наказ замінити кожне "а" на "акка" і кожне "о" на "улла", і внаслідок одержимо речення майже фінською мовою.
Аккабу заккаракказ зруллаккабить уллаккадну річ: я наккадрукую цю фракказу, даккам Аккабу наккакакказ заккамінити куллаккажне "акка" накка "аккаккакка" і куллаккажне "уллакка" накка "уллакка", і внасліаккадок уллаккадержимуллакка речення маккайже фінськуллаккаю муллаккавуллаккаю.
Яка радість, яке запаморочення від відмінностей, о мій ідеальний читачу/писарю, охоплений ідеальним безсонням, о поминки фіннегана, о граціозна й доброзичлива тварино. Він не допомагає тобі думати, але допомагає тобі, бо ти мусиш думати за нього. Абсолютно духовна машина. Пишучи гусячим пером, мусиш шкрябати по засмальцьованому папері й щоразу вмочати перо в чорнило, думки набігають одна на одну і зап'ястя не встигає за ними; коли друкуєш на друкарській машинці, літери набігають одна на одну, і ти не можеш продовжувати зі швидкістю своїх нервових імпульсів, а лише у неповороткому темпі механіки. А от з ним (з нею?) пальці фантазують, розум легко торкається клавіатури, тебе вже несуть золотисті крила і зрештою ти з першої спроби можеш зосередитися на погляді суворого критичного розуму на щастя.
Осбь щро я зтроблю тепьр, вмзьмуе цмй набмр ормфографічних хмиер іт наюкду машинім скоппіювмти йоого ізаписати уц тивмчасовійф памйяті, ат тодн зновгу витгти йогго зм цьолго лімбу назавд на екрн як провдовження йогго ссамго.
Оце я писав наосліп, а тепер узяв цей набір орфографічних химер і наказав машині повторити цю помилку як продовження її самої, але в копії я все виправив, і нарешті фраза видається цілком зрозумілою, бездоганною, і так зі сміття я вибрав Чисте Зерно.
Покаявшись, я міг викинути першу фразу: але я залишаю її, аби лиш показати, як на цьому екрані можуть співіснувати "є" і "повинно бути", випадковість і необхідність. Але я міг би забрати цю недоладну фразу лише з видимого тексту, а не з пам'яті, зберігаючи таким чином архів своїх метаморфоз і позбавляючи всеїдних фрейдистів та віртуозів текстових варіантів задоволення від здогадів, їхнього хліба й академічної слави.
Це краще, ніж справжня пам'ять, адже остання ціною важких зусиль вчиться пам'ятати, але не забувати. Діоталлеві сефардично шаленіє від вигляду палаців з парадними сходами, зі статуею воїна, який вчиняє жахливий злочин над безборонною жінкою. А далі — коридори з сотнями кімнат, у кожній зображення якогось незвичайного явища, миттєві з'яви, тривожні події, ожилі мумії, і до кожного образу, о вікопомна, ти приєднуєш думку, категорію, елемент космічного облаштунку, якийсь силогізм чи нечуваний сорит, ланцюги максим, намиста гіпалагій, троянди зевгм, танці hysteron proteron , декларативні logoi , ієрархії stoicheia , процесії рівнодень та паралаксів, гербарії, генеалогії гімнософістів — і так далі у безмежжя — о Раймундо, о Камілло, вам досить було повернутися в думках до ваших візій — і ви одразу відтворювали великий ланцюг буття, in love and joy , адже все те, що у Всесвіті розчленовується, у вашій голові вже об'єдналося в одному томі, а Пруст міг би викликати у вас лише посмішку. Але тоді, коли ми з Діоталлеві задумували створити ars oblivionalis, нам не вдалося знайти правил забування. Все даремно, можна податися на пошуки втраченого часу, йдучи за живими слідами, як Хлопчик-Мізинчик у лісі, але знайденого часу навмисне стерти не можна. ХлопчикМізинчик завжди повертається, наче ідея-фікс. Науки забуття не існує, ми все ще захрясли у випадкових природних процесах — мозкових пошкодженнях, амнезії чи таких кустарних практиках, як наркотики, алкоголь, забуття сном чи самогубство.