І саме в цей момент задеренчав телефон. Бельбо відповів:
— Слухаю. Так, я Бельбо, авжеж, видавництво "Ґарамонд". Добридень, я вас слухаю... Авжеж, він приходив учора пополудні, щоб запропонувати мені свою книгу. Пробачте, але я, зі свого боку, зобов'язаний до конфіденційності, якщо ви мені скажете...
Він слухав кілька секунд, тоді пополотнів, глянув на мене і промовив:
— Полковника вколошкали чи щось таке. — Він знову звернувся до свого співрозмовника: — Даруйте, я говорив до Казобона, нашого співробітника, який учора був присутній при розмові... Отож полковник Арденті прийшов поговорити з нами про свій задум, історію, яку я вважаю фантазією, про гіпотетичний скарб тамплієрів. То були середньовічні лицарі...
Він інстинктивно прикрив рукою мікрофон, наче не хотів, щоб його почули, тоді побачив, що я за ним спостерігаю, забрав руку і з певним ваганням заговорив:
— Ні, комісаре, цей добродій говорив про книгу, яку він хотів написати, але дуже туманно... Що? Обидва? Зараз? Записую адресу.
Він поклав слухавку. Кілька секунд мовчав, тарабанячи пальцями по письмовому столі.
— Словом, Казобоне, даруйте мені, але я, не подумавши, втягнув у це й вас. Мене захопили зненацька. Це дзвонив комісар, якийсь Де Анджеліс. Здається, полковник винайняв мебльовані кімнати, і хтось каже, що знайшов його там учора вночі мертвим...
— Хтось каже? Комісар навіть не знає цього напевно?
— Дивно, але не знає. Здається, вони знайшли моє ім'я і вчорашню зустріч, занотовані у його записнику. Гадаю, ми — єдиний слід. Що вам сказати, ходімо.
Ми викликали таксі. По дорозі Бельбо взяв мене під руку.
— Казобоне, можливо, йдеться про якийсь збіг обставин. У кожному разі — може, у мене викривлене світосприймання, але у моїх краях кажуть: "Завжди краще не називати імен"... Ще хлопчиком я ходив дивитися на одну різдвяну комедію, поставлену діалектом, побожний фарс, де невідомо було, чи пастирі живуть у Віфлеємі чи на берегах Танаро... Приходять три царі й питають у підпаска, як звати його господаря, а той відповідає — Джеліндо. Коли Джеліндо про це дізнався, він відлупцював хлопчину дубцем, адже, сказав він, не можна так просто називати чиєсь ім'я невідомо кому... В кожному разі, якщо ви зі мною згодні, полковник нічого нам не говорив про Інгольфа та послання з Провена.
— Ми не хочемо закінчити так, як Ін гольф, — сказав я, намагаючись усміхатися.
— Повторюю вам, усе це нісенітниці. Але від деяких історій краще триматися чимдалі.
Я сказав — згода, але у глибині душі нервував. Зрештою, я був студентом, який брав участь у демонстраціях, і зустріч із поліцією мене бентежила. Ми прибули до мебльованих кімнат. Не найкраще місце, далеко від центру. Нас одразу скерували до апартаментів — так вони це називали — полковника Арденті. На сходах — агенти поліції. Нас упустили до номера 27 (сім і два буде дев'ять, подумав я): спальня, передпокій зі столиком, невеличка кухонька, ванна кімната з душем без завіси, крізь прочинені двері не було видно, чи є там біде, але у закладах такого типу це була, либонь, перша і єдина вигода, якої вимагали клієнти. Мешкання безбарвне, особистих речей небагато, але всі у великому безладі, хтось поспіхом покопирсався в шафах та валізах. Може, це зробила поліція, — всього агентів у формі та цивільному я нарахував чоловік з десять.
Назустріч нам вийшов ще молодий чоловік з досить довгим волоссям.
— Я — Де Анджеліс. Доктор Бельбо? Доктор Казобон?
— Я ще не доктор, я ще вчуся.
— Вчіться, вчіться. Якщо ви не одержите диплома, то не зможете подати на конкурс для вступу до поліції, і навіть не знатимете, що втратили. — У нього був роздратований вигляд. — Даруйте, але почнімо з необхідних формальностей. Ось тут є паспорт, який належав мешканцеві цієї кімнати, зареєстрованому як полковник Арденті. Ви його впізнаєте?
— Це він, — сказав Бельбо, — але допоможіть мені збагнути ситуацію. По телефону я не зрозумів, чи він мертвий, чи...
— Я був би дуже вдячний, якби ви мені це сказали, — сказав Анджеліс, скривившись. — Гадаю, ви маєте право знати дещо більше. Отже, добродій Арденті, чи то пак полковник Арденті поселився тут чотири дні тому. Ви, мабуть, зорієнтувалися, що це не "Гранд-готель". Тут є портьє, який іде спати об одинадцятій, бо пожильці мають ключ від вхідних дверей, однадві покоївки, які приходять зранку прибирати в кімнатах, і старий алкоголік, який працює посильним і приносить пожильцям до кімнат напої, коли вони подзвонять. Алкоголік, повторюю, і склеротик: допитувати його було чистою мукою. Портьє твердить, що його переслідують привиди, і він уже перелякав кількох пожильців. Учора ввечері близько десятої портьє бачить, як Арденті повертається разом із двома особами, яких веде до себе в кімнату. Тут не звертають уваги, навіть якщо привести собі цілу зграю транссексуалів, а тим більше, коли це дві нормальні особи, хай, як помітив портьє, і з чужоземним акцентом. О десятій тридцять Арденті кличе старого і велить принесли собі пляшку віскі, мінеральну воду і три склянки. Близько першої чи о пів на другу старий чує, що з кімнати двадцять сім дзвонять, уривчасто, каже він. Але судячи з того, в якому стані ми знайшли його сьогодні вранці, о тій годині він уже, мабуть, залив у себе чимало склянок якоїсь гидоти. Старий піднімається, стукає, ніхто не відповідає, він відмикає двері своїм ключем, знаходить усе в такому безладі, як тепер, а на ліжку лежить полковник з витріщеними очима і залізним дротом навколо шиї. Тоді старий збігає вниз, будить портьє, у жодного з них нема бажання знову підніматись туди, вони кидаються до телефону, але виявляється, що лінія перервана. Цього ранку телефон працював чудово, але повіримо їм. І портьє біжить до скверу на розі, де є таксофон, щоб зателефонувати до поліційного управління, а старий тим часом плентається у протилежний бік, де мешкає якийсь лікар. Словом, це забирає в них двадцять хвилин, вони повертаються, і, перелякані на смерть, чекають унизу; тим часом лікар одягнувся і прийшов майже одночасно з поліційною машиною. Вони піднімаються у двадцять сьомий номер, а на ліжку нема нікого.