Але цей рубець не дає мені розгрішення, бо я дістав його не через сміливість, а через несвідомість. Я проводжу язиком по губах і що ж роблю? Пишу. Та погана література не дає спокути.
Після походу я не бачився з Бельбо близько року. Я закохався в Ампаро й більше не бував у Піладе, крім тих небагатьох разів, коли заходив туди разом з нею. Та Бельбо тоді там не було. Ампаро не любила цього місця. Її моральна і політична непохитність, що могла дорівнятись лише її ґрації та неперевершеній гордовитості, спонукувала її дивитися на бар Піладе як на клуб демократичних денді, а демократичний дендізм був для неї одною з найпідступніших інтриг капіталістичної змови. Для мене то був рік великої сумлінності, великої серйозності і великої зачарованості. Я з радістю, але спокійно працював над дипломною роботою.
Одної днини я зустрів Бельбо над Навільйо, неподалік видавництва "Ґарамонд".
— Кого я бачу! — сказав він мені весело, — мій улюблений тамплієр! Мені тільки-но подарували дистилят невимовної давності. Чому б вам не заглянути до мене? У мене є паперові склянки і вільна пообідня година.
— Це зевгма, — зауважив я.
— Ні, це бурбон, запляшкований, гадаю, ще до Адамового гріхопадіння.
Я пішов з ним. Але тільки-но ми почали дегустацію, увійшла Ґудрун і сказала, що прийшов якийсь добродій. Бельбо ляснув себе рукою по лобі. Він забув про цю зустріч, але ця випадковість скидається на змову, сказав він мені. Наскільки він зрозумів, цей тип хотів подати книгу, де йшлося, між іншим, про тамплієрів.
— Я миттю його позбудуся, — сказав він, — а ви влучними зауваженнями мені допоможете.
Звичайно, це був випадок. І таким чином я потрапив у тенета.
17
Так зникли лицарі Храму разом зі своєю таємницею, у тіні якої пульсувала чудова мрія про Земний Град. Але Абстракція, з якою були пов'язані їхні зусилля, жила й далі своїм недоступним життям у невідомих краях... і не раз протягом століть вона вливала своє натхнення в душі тих, хто був здатний його прийняти.
Victor Emile Michelet, Le secret de la Chevalerie, 1930, 2
У нього було обличчя, типове для сорокових років. Судячи зі старих часописів, які я знайшов у підвалі дому, в сорокові роки всі мали подібні обличчя. Мабуть, через голод воєнних років: він видовбував обличчя під вилицями і надавав очам гарячкового блиску. Такі лиця я бачив у сценах розстрілу з обох боків. У ті часи люди з однаковими обличчями стріляли одні в одних.
Наш відвідувач був зодягнений у синій костюм з білою сорочкою та перлово-сірого кольору краваткою, і я інстинктивно запитав себе, чому він переодягнувся в цивільне. Волосся, неприродно чорне, було зачесане назад уздовж вилиць двома в міру напомадженими пасмами, які залишали на блискучій маківці лисину, помальовану тонкими і правильними, наче телеграфні дроти, смужками, які літерою V розходилися з верхівки чола. Його обличчя було засмагле і мало не лише зморшки явно колоніального походження. Ліву щоку перетинав блідий рубець, від губи до вуха, а що він мав чорні довгі вуса а ля Адольф Менжу, то рубець трохи зіпсував лівий вус, утворивши в ньому білу шпарину на якийсь міліметр. Дуель чи перелітна куля?
Відвідувач представився: полковник Арденті, простяг руку Бельбо, а мені просто кивнув головою, коли Бельбо відрекомендував мене як свого співпрацівника. Він сів, закинув ногу на ногу, підтяг на колінах штани, відкриваючи короткі шкарпетки амарантового кольору.
— Полковник... дійсної служби? — запитав Бельбо.
Арденті показав свої дорогі штучні зуби:
— Можна сказати, у відставці. Або, якщо хочете, в резерві. Може, цього й не видно, але я вже старий чоловік.
— Не видно, — мовив Бельбо.
— А все ж я брав участь у чотирьох війнах.
— Ви, мабуть, починали разом з Ґарібальді.
— Ні. Лейтенант, доброволець в Ефіопії. Капітан, доброволець в Іспанії. Майор знову в Африці, аж поки ми покинули наші колонії. Срібна медаль. У сорок третьому... скажімо, я обрав сторону переможених і втратив усе, крім честі. У мене вистачило мужності розпочати все спочатку. Іноземний легіон. Школа відваги. У сорок шостому — сержант, у п'ятдесят восьмому — полковник, з Массу. Як ви вже зрозуміли, я завжди обираю сторону тих, хто програє. З приходом до влади лівих прихильників де Ґолля я вийшов у відставку і переїхав жити до Франції. Я налагодив непогані контакти в Алжирі й заснував у Марселі імпортно-експортну фірму. Цього разу, гадаю, я обрав сторону переможців, оскільки тепер живу з ренти і можу займатися своїм хобі — нині це так називають, правда? Останніми роками я примножив наслідки своїх пошуків. Ось... — Він вийняв зі шкіряного портфеля товсту теку, яка в ту мить видалась мені червоною.
— Отже, — мовив Бельбо, — книга про тамплієрів?
— Авжеж, про них, — визнав полковник. — Це моя пристрасть майже з юності. Вони теж були солдатами фортуни, які шукали слави по той бік Середземного моря.
— Пан Казобон займається тамплієрами, — сказав Бельбо. — Він тямить у цій справі більше за мене. Розповідайте.
— Тамплієри мене завжди цікавили. Когорта щедрих людей, яка несла світло Європи поміж дикунів двох Тріполі...
— Вороги тамплієрів не були, зрештою, такими вже й дикунами, — сказав я примирливим тоном.
— Вас ніколи не брали в полон бунтарі Маґріба? — запитав він мене саркастично.
— Поки що ні, — відказав я.
Він пильно подивився на мене, і я зрадів, що не служив у його роті.
Арденті заговорив прямо до Бельбо:
— Вибачте, я належу до іншого покоління. — Він знову глянув на мене з викликом: — Ми тут стоїмо перед судом чи...
— Ми тут розмовляємо про вашу роботу, полковнику, — сказав Бельбо.
— Розповідайте, будь ласка.
— Я хочу одразу з'ясувати одну річ, — сказав полковник, кладучи руки на теку. — Я готовий вкласти свою частку у витрати на публікацію і не думаю, що будуть збитки. Якщо вам потрібні наукові гарантії, я вам їх забезпечу. Дві години тому я зустрівся зі знавцем у цій галузі, який спеціально приїхав з Парижа. Він зможе написати авторитетну передмову... — Він угадав запитання Бельбо і зробив знак, ніби кажучи, що поки що краще не вдаватися у подробиці в зв'язку з делікатністю справи.
— Докторе Бельбо, — сказав він, — тут, на цих сторінках, у мене матеріал для книги. Справжньої. Небанальної. Кращої від американських романів. Я відкрив дещо дуже важливе, але це лише початок. Я хочу розповісти всім те, що знаю, аби той, хто має змогу доповнити цю головоломку, прочитав книгу і дав про себе знати. Я хочу кинути принаду. І мушу зробити це негайно. Людина, яка переді мною знала те, що знаю я, була, мабуть, убита, і саме тому, що не поширювала свого знання. Якщо я розповім двом тисячам читачів про те, що знаю, ніхто більше не буде зацікавлений у тому, щоб мене усунути. — Він зробив паузу: — Ви щось знаєте про арешт тамплієрів?..