* * *
Змова — якщо це справді змова — має бути таємною. Повинна існувати таємниця, пізнання якої дасть нам змогу вийти з безнадії, адже ця таємниця приведе нас до спасіння, навіть саме пізнання цієї таємниці ототожнюється зі спасінням. Чи ж є така всемогутня, здатна просвітлювати таїна?
Авжеж, за умови, що ми ніколи її не пізнаємо. Оголошена таємниця може лише розчарувати. Хіба не розповідав мені Альє про тривожне тяжіння до таємниці, яке панувало в епоху Антонінів? І саме тоді прийшов той, хто проголосив себе Сином Божим, Сином Божим, який убрався в плоть, щоб відкупити гріхи світу. Хіба це не велична таємниця? І обіцяв спасіння всім, досить лише любити свого ближнього. Хіба це не варта уваги таїна? І залишив після себе у спадок звичай, який давав змогу, вимовивши належні слова у належний момент, перетворити шматок хліба й півкелиха вина на тіло та кров Сина Божого і живитися ними. Хіба цією загадкою можна знехтувати? І дав отцям церкви змогу припустити, а відтак проголосити, що Бог — Єдиний і Триєдиний, і що Дух ісходить від Отця та Сина, а не Син від Отця та Духа. Хіба це могло бути всього лише спрощеною формулою для гіліків? Однак вони, маючи спасіння перед самим своїм носом, — спаси себе сам, — і оком не змигнули. Мовляв, хіба може одкровення полягати лише в цьому? Це ж банально! І гайда шастати у своїх човнах по всьому Середземномор'ї в істеричних пошуках інших, утрачених знань, вважаючи, що ці догми за тридцять динаріїв — лише верхній покров, притча для вбогих духом, ієроґліф-натяк, підморгування до пневматиків. Тайна Трійці? Занадто просто, під цим, мабуть, криється щось інше.
Хтось — здається, Рубінштейн — коли його запитали, чи вірить він у Бога, відповів: "Та ні, я вірю... у щось далеко більше..." А хтось інший (може, Честертон?) сказав: "Якщо люди перестали вірити у Бога, це не означає, що вони більше ні в що не вірять, вони вірять у все".
"Все" зовсім не означає більшої таємниці. Великих таємниць нема, адже після їхнього розкриття всі вони виглядатимуть малими. Є лише порожня таємниця. Таємниця, що вислизає. Таємниця рослини орхідеї в тому, що вона бере назву від сім'яників і впливає на них, а сім'яники означають знак зодіаку, а той — ангельську ієрархію, а ця остання — музичну гаму, гама — співвідношення рідин і так далі. Ініціація — у вмінні ніколи не зупинятися, лущити Всесвіт, наче цибулину, яка складається з самих лушпайок: можна уявити собі безконечну цибулину, центр якої міститься будь-де, а окіл — ніде, або цибулину у вигляді стрічки Мебіуса.
Справжній утаємничений той, хто знає, що наймогутніший із секретів — це секрет, позбавлений змісту, адже жоден ворог не зможе примусити нас відкрити його, жоден вірний не зможе його привласнити.
Тепер динаміка нічного ритуалу перед Маятником видалась мені логічнішою, послідовнішою. Бельбо заявив, що володіє якоюсь таємницею, і здобув над Ними владу. Першим відрухом у Них — навіть у такої розважної людини, як Альє, котрий відразу вдарив на сполох, щоб зібрати всіх інших, — було видурити в нього цей секрет. І чим більше Бельбо відмовлявся його відкрити, тим більше Вони впевнювались, що ця таємниця справді варта уваги; чим більше він присягався, що не володіє нею, тим більше Вони переконувалися, що він таки нею володіє і що це справжня таємниця, адже якби вона була фальшива, він би її відкрив.
Протягом століть пошуки цієї таємниці були цементом, який об'єднував їх, попри всі взаємні анафеми, внутрішню боротьбу та підступні інтриги. Тепер Вони були на порозі її пізнання. І їх охопив подвійний страх: що таємниця їх розчарує, і що не залишиться більш ніякої таємниці, якщо вона стане відома усім. Тоді їм настав би кінець.
І саме тут Альє зрозумів: якщо Бельбо таки заговорить і таємниця стане власністю загалу, він, Альє, втратить свою таємничу ауру, яка лежить в основі його харизматичності й авторитету. Якби Бельбо звірився лише йому, Альє зміг би й далі бути безсмертним Сен-Жерменом — відволікання з його смертю означало відволікання відкрити таємницю. Він спробував вмовити Бельбо, щоб той звірив секрет йому на вухо, а коли зрозумів, що нічого з цього не вийде, спровокував Бельбо, віщуючи йому поразку, а надто, розігравши перед ним мелодраматичну сцену. Гай-гай, старий граф добре знав Бельбо, він знав, що в людей із його краю впертість та відчуття смішного здатні перемогти навіть страх. Він примусив Бельбо взяти рішучіший тон і сказати своє остаточне "ні".
А інші, з тих самих міркувань, воліли Бельбо вбити. Вони втрачали карту — маючи попереду цілі століття для пошуків, — але повертали свіжість своєму охлялому і слинявому бажанню.
Я пригадав одну історію, яку розповіла мені Ампаро. Перед тим як приїхати до Італії, вона провела кілька місяців у Нью-Йорку і мешкала в районі, де звичайно знімають репортажі про будні поліційного відділка вбивств. Вона частенько поверталася сама о другій ночі. І коли я запитав, чи вона не боялася сексуальних маніяків, Ампаро розповіла про свій метод. Тільки-но маніяк наближався до неї, виявляючи себе, вона брала його під руку і казала: "То що, ходімо до ліжка?" І той, збентежений, тікав від неї.
Якщо ти сексуальний маніяк, сам секс тебе не цікавить, тебе цікавить лише збудження від того, що ти його крадеш, по змозі без відома жертви. Якщо ж тобі самому пропонують зайнятися сексом і кажуть — тут Родос, тут і стрибай, ти, цілком природно, тікаєш, інакше який же з тебе сексуальний маніяк.
* * *
А ми взялися лоскотати їхнє любострастя, пропонуючи таємницю таку порожню, що порожнішої й бути не може, адже ми не лише не знали її, ми навіть достеменно знали, що вона несправжня.
* * *
Літак летів над Монбланом, і всі пасажири посунули до вікон по один бік салону, щоб не пропустити видовища цієї тупої пухлини, яка виросла внаслідок дистонії підземних течій. Я подумав, що коли хід моїх думок слушний, то ніяких течій не існує, так само як не існувало послання з Провена, але історія розшифровування Плану, так, як ми її відтворили, була не чим іншим, як Історією.
* * *
Я повернувся в думці до останнього файла Бельбо. Якщо буття таке порожнє і хистке, що може утримуватися лише за допомогою ілюзії тих, хто дошукується його таємниці, тоді справді — як зауважила Ампаро того вечора у шатрі умбанди, після своєї поразки, — тоді справді спасіння немає, ми всі раби, дайте нам пана, ми на нього заслуговуємо...