З приватного листа Маріо Сальвадорі,
Колумбійський університет, 1984
У цьому місці було вже годі довідатися про щось нове. Я скористався з гармидеру, щоб дістатися до статуї Грамма.
Постамент був досі відкритий. Я ввійшов, спустився вниз і наприкінці сходів опинився на освітленій лампочкою невеликій площадинці, з якої починалися кам'яні кручені сходи. Пройшовши сходами, я пірнув у ледь освітлений коридор з досить високим склепінням. Спершу я не усвідомлював, де опинився і чому тут чути хлюпіт води. Відтак мої очі звикли до сутіні: я був у каналізаційному тунелі; щось на зразок огорожі з поручнями оберігало мене від падіння у воду, але не рятувало від огидного, чи то хімічного, чи то гнилизняного смороду. Принаймні одне у всій нашій історії не розбігалося з правдою: паризька каналізація. Каналізація Кольбера, Фантомаса і Ко?
Я йшов основним тунелем, не звертаючи у темніші відгалуження і сподіваючись, що якийсь сигнал попередить мене, де я повинен закінчити свою підземну втечу. У будь-якому разі я тікав чимдалі від Консерваторію, і проти того царства ночі паризькі стічні канали були полегкістю, волею, чистим повітрям, світлом.
Перед моїми очима стояв один-єдиний образ — ієрогліф, накреслений на хорах мертвим тілом Бельбо. Я ніяк не міг збагнути його конфігурації, якому саме знакові він міг відповідати. Тепер я знаю, що в ньому віддзеркалився закон фізики, але спосіб, у який я про це дізнався, робив це явище ще символічнішим. Тут, у заміському будинку Якопо, між його численними нотатками, я знайшов чийогось листа, де на його прохання розповідалось, як функціонує маятник і як він повівся б, якби вздовж його линви була підвішена ще одна вага. Отже Бельбо, хтозна-відколи думаючи про Маятник, уявляв собі його і як Синай, і як Голгофу. Він загинув не як жертва недавно сфабрикованого плану, він віддавна готував свою смерть у своїй уяві, але не знав, що, вважаючи творчість недосяжною для себе, своїми фантазіями він проектує дійсність. А може, й ні, може, він захотів так померти, щоб довести самому собі та іншим, що навіть тоді, коли геніальності немає, уява все одно має творчий характер.
У певному розумінні, втрачаючи все, він здобув перемогу. Хіба втрачає все той, хто обрав цей єдиний шлях до перемоги? Втрачає все той, хто не збагнув, що перемога полягає в чомусь іншому. Але в суботу ввечері я цього ще не знав.
* * *
Я йшов тунелем, безтямний, наче Постель, можливо, заблукавши в тій самій темряві, що й він, і раптом побачив сигнал. Потужніша лампочка, прикріплена до стіни, показувала мені тимчасово приставлену драбину, що вела до дерев'яної ляди. Я спробував піднятися по ній і опинився у пивниці, захаращеній порожніми пляшками, що виходила в коридор із двома туалетами, з фігурками чоловіка та жінки на дверях. Я був у світі живих.
Я зупинився, важко дихаючи. Лише в цю хвилину я згадав про Лоренцу. І аж тепер заплакав. Але вона вислизнула з мого нутра, неначе її ніколи й не існувало. Я не міг навіть пригадати її обличчя. У тому світі мертвих вона була наймертвіша.
* * *
Наприкінці коридора були ще одні сходи, за ними двері. Я увійшов до задимленого і смердючого приміщення, то була якась корчма, бістро, східна забігайлівка, темношкірі кельнери, пропітнілі клієнти, жирні шашлики та кухлі пива. Я увійшов у двері, наче тільки-но вийшов звідси, наче клієнт, що виходив помочитися. Ніхто не звернув на мене уваги, хіба що чоловік за касою, який, постерігши мою появу в глибині приміщення, непомітно мені підморгнув, мовляв, о'кей, мені все ясно, проходь, я нічого не бачив.
115
Якби око могло бачити демонів, що населяють Усесвіт, існування було б неможливе.
Талмуд, Беракот, 6
Я вийшов із забігайлівки і опинився посеред вогнів Порт-Сен-Мартен. Східний був шинок, з якого я вийшов, східні були й ще освітлені крамниці навколо. Запах кушкушу та фалафеля. І натовп. Зграйки зголоднілих юнаків та дівчат, у багатьох спальні мішки. Я не міг пройти до бару, аби чогось випити. Я запитав якогось хлопчину, що тут діється. Маніфестація, завтра мала бути велика маніфестація проти закону Саварі. Учасники прибувають автобусами.
Якийсь турок — а може, перевдягнений друз чи ісмаїліт — кепською французькою запрошував мене кудись зайти. Нізащо в світі. Тікати мерщій із цього Аламуту. Я не знаю, хто на службі в кого. Нікому не можна довіряти.
Я минув перехрестя і чув тепер лише звук своїх кроків. Це перевага великих міст — досить тобі відійти на кілька метрів, як знову опиняєшся на самоті.
Але раптом, за кілька кварталів, ліворуч від мене блідо замаячів у ночі Консерваторій. Зовні він виглядав досконалим. Пам'ятник, який спить сном праведника. Я йшов далі на південь, до Сени. У мене на гадці була певна мета, але цілком я її не усвідомлював. Я хотів запитати в когось, що ж нарешті сталося.
Бельбо мертвий? Наді мною безхмарне небо. Я наштовхнувся на групу студентів. Вони були мовчазні, наче у полоні genius loci . Ліворуч — обриси церкви Сен-Ніколя-де-Шан.
Я заглиблююсь у вулицю Сен-Мартен, далі звертаю на вулицю оз'Ур, вона велика, схожа на бульвар, я боюся втратити напрямок, але який саме, не знаю. Я озираюсь навколо і на розі праворуч бачу дві вітрини Editions Rosicruciennes . Вони темні, але у світлі вуличних ліхтарів, посиленому світлом мого ліхтарика, мені вдається розгледіти їхній вміст. Книги і предмети. Історія євреїв, граф Сен-Жермен, алхімія, прихований світ, таємні будинки Рози і Хреста, послання будівничих соборів, катари, Нова Атлантида, єгипетська медицина, храм Карнака, Бгахавадгіта, реінкарнація, розенкройцерські хрести і канделябри, бюсти Ізіди та Осіріса, куріння у коробках та у плитках, карти таро. Кинджал, олов'яний ніж для розрізання паперу з круглим руків'ям, прикрашеним печаттю Рози і Хреста. Навіщо все це, вони що, глузують із мене?
Тепер я проходжу повз фасад Бобуру. Удень тут наче на відпусті в селі, а тепер площа майже порожня, де-не-де якась мовчазна групка сонних людей, рідкі вогні шинків навпроти. Це правда. Великі душники, що вбирають енергію з землі. Можливо, юрби, що наповнюють площу вдень, потрібні, щоб давати вібрацію, герметична машина живиться свіжою плоттю.