Мінімум алкогольного стимулу був обов'язковий, і старий Піладе, приберігаючи свої бутлі білого вина для водіїв трамваїв та аристократичніших клієнтів, замінив крем-соду і Рамаццотті марочним вином для демократичної інтелігенції та віскі Джонні Вокер для революціонерів. Я б міг написати політичну історію тих років, фіксуючи періоди та спосіб, яким поступово відбувався перехід від червоної етикетки до вина Баллантін дванадцятирічної витримки і нарешті до пива.
З приходом нової публіки Піладе залишив у барі старий більярд, на якому тепер змагалися художники і трамвайники, але поставив ще й фліпер.
Одної кульки мені вистачало ненадовго, і спершу я думав, що це через неуважність або недостатню спритність рук. Я зрозумів істину через багато років, побачивши, як грає Лоренца Пеллегріні. Спочатку я її не помітив, вона потрапила у поле мого зору, коли одного вечора я спробував простежити за поглядом Бельбо.
* * *
Бельбо завжди сидів у барі з таким виглядом, ніби заглянув сюди лише мимохідь (він був тут завсідником уже принаймні десять років). Він часто втручався у розмови за шинквасом чи за одним зі столиків і майже завжди кидав репліку, яка заморожувала весь ентузіазм, про що б не говорилося.
Він умів це робити ще й іншим методом, запитанням. Хтось розповідав про якийсь факт, привертаючи увагу загалу, а Бельбо дивився на співрозмовника своїми завжди трохи неуважними блідо-зеленими очима, тримаючи склянку на висоті стегна, ніби вже давно забув про неї, і запитував: "Невже все справді так і було?" Або ж: "Він що, серйозно це сказав?" Не знаю чому, але тут у кожного, включно з оповідачем, починали з'являтися сумніви щодо справедливості розповіді. Мабуть, то п'ємонтська інтонація робила його твердження запитальними, а його запитання — насмішкуватими. Бельбо мав властиву п'ємонтцям звичку говорити, майже не дивлячись співрозмовникові у вічі, але й не відводячи погляду. Погляд Бельбо не свідчив про байдужість до розмови. Просто він блукав, несподівано вказуючи на якусь не враховану тобою точку простору, де паралелі сходилися, і в тебе з'являлось відчуття, що раніше ти по-дурному зосереджував свою увагу на точці, яка не мала ніякого значення.
Але річ не тільки у погляді. Одним жестом, одним вигуком Бельбо вдавалося перевести тебе в інший вимір. Скажімо, ти щодуху намагаєшся довести, що Кант справді здійснив коперниківську революцію в сучасній філософії, і за це твердження ручаєшся своїм майбутнім. Бельбо, сидячи перед тобою, міг раптом глянути на свої руки, або зосередити погляд на коліні, чи примкнути повіки з ледь помітною етруською усмішкою, або ж застигнути на якусь мить з відкритим ротом, утупившись очима у стелю, а тоді промимрити: "Еге ж, звичайно, цей Кант..." Або ж, іще відвертіше замахуючись на всю систему трансцендентального ідеалізму: "Хм. Невже йому справді хотілося зчиняти весь цей галас..." Відтак він співчутливо дивився на тебе, ніби то не він, а ти порушив чари, і заохотливо промовляв: "Та кажіть, кажіть. Адже, звичайно, щось у цьому є, щось таке, що... Цей добродій мав голову на в'язах".
Іноді, охоплений обуренням, він втрачав самовладання. Та оскільки єдиним, що викликало у нього обурення, був брак самовладання в інших, його втрата самовладання у відповідь була чисто внутрішньою і мала чисто регіональний вираз. Він стискав губи, звертав погляд до неба, тоді опускав його, схиливши голову трохи ліворуч і вниз, й півголосом промовляв: "Ма gavte 1а nata". Тим, хто не знав цього п'ємонтського виразу, він іноді пояснював: "Ма gavte 1а nata — означає вийми корок. Так говорять комусь, кого розпирає самовдоволення. Припускається, що такий фізіологічно ненормальний стан спричинений корком, устромленим йому в зад. Якщо його вийняти — псссссссст — ця особа повернеться до нормального людського стану".
* * *
Цими своїми зауваженнями він умів привести тебе до усвідомлення марноти всього сущого, і це мене зачарувало. Але в той час я дійшов хибного висновку, адже у цьому вбачав взірець безмежного презирства до банальності чужих істин.
Лише тепер, проникнувши в Абулафію, а воднораз і в душу Бельбо, я збагнув: те, що мені видавалося браком ілюзій і що я вважав його життєвим принципом, насправді було певною формою меланхолії. Його приглушена інтелектуальна розпусність приховувала розпачливу спрагу абсолюту. Цього не можна було збагнути з першого погляду, адже Бельбо надолужував хвилини втечі, вагання, відірваності хвилинами, коли він тішився розмовою, з веселою невірою створюючи альтернативні абсолюти. Так було, коли він разом з Діоталлеві складав підручники з неможливих дисциплін, створював світи навиворіт, вигадував бібліографічні химери. Бачачи його запал і красномовство при створенні цієї раблезіанської Сорбонни, неможливо було зрозуміти, наскільки він страждав від свого вигнання з факультету теології, справжньої теології.
Пізніше до мене дійшло, що я свідомо викреслив адресу цього факультету з пам'яті, тоді як він її загубив і через це ніяк не міг знайти собі спокою.
* * *
У файлах Абулафії я знайшов чимало сторінок псевдощоденника, які Бельбо довірив дискетам, певний, що не зраджує свого не раз підтверджуваного покликання простого глядача цього світу. Деякі мають давню дату, очевидно, він переписав свої старі нотатки — з ностальгії або сподіваючись якось їх використати. Інші датуються останніми роками, відколи Абу потрапив йому до рук. Він писав задля механічної гри, щоб подумати на самоті над власними помилками; він переконував себе, що не "творить", адже творчість, навіть якщо її плодом є помилка, народжується з любові до когось, хто не є нами. Але Бельбо, не помічаючи цього, перейшов межу. Він робив те, чого ніколи не хотів робити, — він творив: його ентузіазм щодо Плану народився саме з цієї потреби написати Книгу, яка, можливо, складалася б виключно з грубих, навмисних помилок. Поки ти сидиш, зіщулившись, у власній порожнечі, ще можна вважати, що перебуваєш у співзвуччі з Єдиним, але тільки-но берешся замішувати глину, нехай навіть електронну, ти вже став деміургом, а хто починає заходжуватися коло творення світу, вже заплямував себе помилкою і злом.