* * *
І все ж у цю вже літню ніч пагорб здається таким мирним.
* * *
Куди багатшими на пригоди, непевними, божевільними були події, які я перебирав у своїй голові, щоб обдурити час і тримати себе в руках того вечора, від п'ятої до десятої, чекаючи навстоячки у перископі, повільно і м'яко, наче в афро-бразилійському ритмі, розминаючи ноги, щоб відновити кровообіг!
Я пригадував останні роки, віддаючись заколисливому чарові atabaques... Може, для того, щоб змиритися з відкриттям, що наші фантазії, які виникли як механічна гра, зараз, у цьому храмі механіки, перетворилися на ритуал, володіння, появу та панування Ешу?
* * *
Того вечора у перископі в мене не було жодного доказу, що те, що мені відкрилось у роздруківках, правда. Я ще міг захиститися сумнівом. Може, найпізніше опівночі я зрозумію, що приїхав до Парижа і заховався, наче злодій, у невинному музеї техніки лише тому, що тупоголово вклепався в таку собі організовану для туристів макумбу і піддався гіпнозові perfumadores та ритмам pontos...
І моя пам'ять раз у раз пробувала то розвіяти чари, то відчути жалість, то сумніватися, відтворюючи цю мозаїку, і зараз, коли я з яснішим розумом роздумую над тим, що думав тоді, відтворюючи у пам'яті документи, прочитані в шаленому ритмі минулого дня, того самого ранку в аеропорту і під час подорожі до Парижа, мені хотілося б зберегти цей стан душі, це хитання між фантастичною ілюзією та передчуттям пастки.
Я намагався сам для себе з'ясувати причини тої безвідповідальності, з якою я, Бельбо, Діоталлеві додумалися переписати світ і — як сказав би мені Діоталлеві — відкрити ті частини Книги, які були викарбувані білим вогнем у проміжках, залишених комахами з чорного вогню, що населяли, роблячи її позірно видимою, Тору.
* * *
І зараз я тут, досягнувши — сподіваюсь — спокою душі та Amor Fati і намагаючись відтворити історію, яку я пригадував, сповнений неспокою (і сподівання, що все виявиться неправдою), у перископі два вечори тому, прочитавши її на два дні раніше у помешканні Бельбо і переживши її, певною мірою не усвідомлюючи цього, протягом останніх дванадцяти років, метаючись між віскі Піладе та пилюкою видавництва "Ґарамонд".
3. БІНА
7
Не сподівайтеся занадто багато від кінця світу.
Stanislaw J. Lec, Aforyzmy. Fraszki, Krakow,
Wydawnictwo Literackie, 1977, "Mysli Nieuczesane"
Вступити до університету через два роки після шістдесят восьмого — це однаково, що бути прийнятим до Академії Сен-Сір у 1793 році. Маєш враження, що народився не в той рік. З іншого боку, Якопо Бельбо, старший від мене принаймні на п'ятнадцять років, переконав мене згодом, що таке відчуття мають усі покоління. Людина завше народжується не під тим знаком, і жити у світі гідно означає день за днем виправляти власний гороскоп.
Гадаю, що люди, якими ми стаємо, постають із того, чого ми навчилися від наших батьків у ті хвилини, коли вони не намагалися нас виховувати. Людина формується з відходів мудрості. Мені було десять років, і я хотів, щоб мої батьки передплатили один тижневик, який публікував шедеври літератури у коміксах. Мій батько намагався ухилитися від цього не через скнарість, а, мабуть, через підозру до коміксів.
— Метою цього часопису, — повчально говорив я тоді, цитуючи гасло цієї серії, адже я був хлопцем хитрим і вмів переконувати, — є, по суті, давати знання приємним способом.
Мій батько, не підводячи очей від своєї газети, мовив:
— Метою твого часопису є мета всіх часописів, тобто продати якомога більше примірників.
З того дня я почав ставати недовірливим.
Тобто я жалкував, що був легковірним. Що піддався одній із пристрастей розуму. Якою є легковірність.
Не те, що недовірливий не повинен нічому вірити. Він вірить, але не у все. Він вірить лише в якусь одну річ на раз, а в іншу вірить, лише якщо вона якось випливає з першої. Діючи короткозорим, методичним способом, він уникає надто широких обріїв. Коли віриш у дві речі, які не мають між собою нічого спільного, сподіваючись, що десь є третя, прихована річ, яка їх об'єднує, — саме це і є легковірність.
Недовірливість не виключає допитливості, навпаки, її живить. Недовірливо ставлячись до ланцюгів ідей, я все ж любив їхню поліфонію. Достатньо не вірити у них, і дві ідеї — обидві хибні — можуть зіткнутися, утворюючи гарний інтервал або якийсь diabolus in musica. Я не поважав ідей, задля яких інші ладні були віддати життя, але дві чи три ідеї, які я не поважав, могли утворити мелодію. Або ритм, найкраще — джазовий.
Згодом Лія сказала мені:
— Ти живеш поверхнями. Якщо ти здаєшся глибоким, то це тому, що накладаєш багато поверхонь одна на одну і створюєш позірно тверде тіло, — а якби це тіло справді було твердим, воно б не трималося купи.
— Ти хочеш сказати, що я поверховий?
— Ні, — відповіла вона, — те, що інші називають глибиною, це лише тессеракт, чотиривимірний куб. Заходиш з одного боку, виходиш з іншого, й опиняєшся у Всесвіті, який не може співіснувати з твоїм.
(Ліє, не знаю, чи тебе ще колись побачу, адже Вони увійшли не з того боку і захопили твій світ, і все з моєї вини: я примусив їх повірити, що там є глибини, яких вони, у своїй слабкості, потребували.)
Про що я насправді думав п'ятнадцять років тому? Усвідомлюючи свою невіру, я почував себе винним перед тими, хто вірив. Відчуваючи, що вони йдуть правильною дорогою, я вирішив і сам повірити — так, як вирішуєш прийняти аспірин. Не зашкодить, а може, й допоможе.
Шукаючи достойної віри, я опинився посеред Революції чи принаймні посеред найдивовижнішої її імітації, яка будь-коли була здійснена. Я вважав достойним брати участь у зборах та врочистих походах, кричав разом з іншими: "Буржуї, фашисти, начувайтесь!"; хоч я й не кидався бруківкою та металевими кулями, адже завжди боявся, що можу зазнати від інших того самого, що робив їм, проте відчував щось на кшталт морального збудження, тікаючи вздовж вулиць середмістя, поки поліція готувалася до наступу. Я повертався додому з відчуттям виконаного обов'язку. На зборах залишався байдужим до незгод, що розділяли різні групи: у мене виникла підозра, що досить знайти належну цитату, щоб можна було переходити з групи до групи. Я розважався, шукаючи належних цитат. Я модулював.