— Еге ж, залишилося нашому синьйору тільки на милість Божу сподіватися.
— Гадаю, тут милість Божа — не те, що йому треба. Тут одне з двох: або милість, або правда. Чому ти віддав би перевагу?..
Оберто слухав ці розмови і подумки складав одне до одного, як скалки розбитого вітража.
Він знав напевне: йому потрібна правда. І, милістю Божою, Оберто віднайде її — що б там не сталося!
3
— Можна спитати? — стиха каже Фантин. Вони одні на вулиці, вдалині вже видно Нову браму Верхнього Альяссо, але до вартової далеченько, міг би і голосніше запитати... — не наважився.
Місто має вдосталь чужих очей і вух. Навіть уночі.
Особливо уночі.
Оберто зронює теж упівголоса: "Питай", — і через плече з легкою цікавістю дивиться на свого супутника. Приземкуватий, з чисто виголеним обличчям, він дійсно схожий на дитину, такого собі хлопчика-лялечку з не дуже благополучної сім’ї. Очі — наївно-довірливі, широко розкриті, права рука зніяковіло жмакає полу плаща.
Гарно грає, бісова душа! Переконливо.
А повернися до нього спиною, дай впевнитися, що ти неозброєний і розслаблений, — либонь, штрикне своїм ножичком-валлетом, під пряжку ременя замаскованим, — і отямитись не встигнеш!
— Гніватися не будете?
— Не буду.
— Навіщо вам це? Ну, персні крадені. Вам же синьйор Леандро заплатив за послуги, ви ж і поїхали були. Сам він про винагороду за брязкальця ці не сповіщав. А так... ну який резон?
— Я — магус, — нагадує Оберто. — Я стежу, щоб був дотриманий закон, щоб злодія покарали і коштовності повернулися до законного власника.
Фантин тихо сміється, хитаючи головою.
— Я сказав щось кумедне?
— Ох, пане магусе, не ображайтесь, але... Самі ж говорите: "щоб був дотриманий закон", так? І самі ж його порушити збираєтеся. Ну, припустімо, залізти на віллу градоначальника — нічого тут такого особливого, ви ж не красти лізете, а ніби навпаки. Але мені от дозволили брать, що захочу, а це вже крадіжка, як не верти. Так? Так. Та це дрібничка, а якщо глянути ширше? Будь-яке місто візьміть — хоч наш Альяссо, хоч Фьйоренцу, — всюди крадуть, шахраюють і нутрощі з людей випускають ні за гросо. Чого ж ви тих, інших, не ловите?
— Ти колись бачив, щоб лев полював на ящірок? Не випадково притис, а умисно вистежував? Правильно, не бачив. Бо на ящірок є свої мисливці, дрібніші.
— Допетрав, — хмикає Фантин. — То ви, значить, лев.
— Я не лев, — байдужо відповідає магус. — Я той, хто полює на левів.
4
Через Порта Нуова вони, звісно, залишати місто не ризикнули. Вночі до брами тільки сунься: там тобі одразу — хто? куди? навіщо?..
Попрямували вздовж стіни, де ліворуч струнчилися будинки знатних і заможних городян із розкішними, личкованими мармуром фасадами, із садами, сторожовими собаками й охоронцями, котрі, стиха пояснив Фантин, тільки що — стріляють із арбалетів, а вже потім цікавляться, хто такий. Але це — якщо у вікна заглядатимеш чи там дверного важка торкатимешся, коли ж просто йдеш мимо — прямуй собі без дригачів. Мало в якій справі пошлють людину: може, із писулькою від дона Джованні до донни Анни, а може, до "Трьох поросят" — за піцою з беконом. Якщо ж в усіх стріляти — болтів не назбираєш.
Отже, уподовж мармурових фасадів прошкували на захід, а потім вийшли до цвинтаря. Обнесений невисокими портиками, повитими плющем, різьбленим і живим упереміш, він проступав із пітьми, як борт величезного вітрильника — того самого, з моряцьких легенд про галеони-привиди, тільки тут замість скелетів за команду слугували гранітні й алебастрові пам’ятники. Ангели зі смутними обличчями і напівскладеними крильми докірливо тикали пальцями кудись за спину двом опівнічникам, які петляли між склепами. Скорботні мадонни дивилися їм услід й ронили скупі кам’яні сльози. Щур — не скульптурний, живий! — шарахнувся від непроханих гостей, і Фантин звичним рухом сипонув у його бік хлібні крихти. Мабуть, умисне прихопив, ач, вони в нього в окремій торбинці. Акуратний хлопчина.
— А це навіщо? — питає Оберто.
— Раптом то був гримо.
Авжеж, правильно, магус у темряві бачить, майже як удень, а от Фантин — ні. Але навіть якщо це був би гримо, а не щур — хлібні крихти навряд чи знадобилися б. Гримі, одна з гілок "дрібного народця", оселяються зазвичай на кладовищах чи неподалік від них. їх хлібом не годуй — дай полякати людей, але загалом вони миролюбиві, і хоч інколи люблять побешкетувати (майже всі пуерулі цим грішать), а все-таки не злостиві.
Словом, відлякувати чи відволікати гримо Фантинові не довелося б, та й за гостинець хлібні крихти не всюди годяться.
— Вони освячені, — шепоче крадій-"віллан". — Якщо чесно, гримо я тут жодного разу не бачив, а дещо інше — траплялось.
— І допомагали крихти?
— По-різному, — ухиляється від відповіді Фантин. І вказує на величний склеп із грізним, у два людських зрости янголом над дверима: — Прийшли. Звідси, месере, пряма дорога із Альяссо на кільцеву, до перехрестя, від якого до вілли синьйора Леандро рукою подать.
— То ходімо... — якось надто вже бадьоро погоджується Оберто.
— Ви не сумнівайтесь...
Закінчити фразу Фантин не встигає — зненацька на церковній дзвіниці, здається, зовсім поряд із ними, лунає розкотисте "БОМ!" — і потім, зі щораз меншими паузами, знову і знову: "БОМ! БОМ-М!! БОМ-М-М!!!" — немов б’ється, прокладає собі дорогу назовні з яйця велетенське пташеня чи драконеня вогнедишне.
Фантин неусвідомлено втягує голову в плечі й горбиться, кутаючись у плащ. Оберто, навпаки, плечі розправляє і напружено дивиться туди, де на фоні неба, присипаного позолотою зірок, бовваніє силует церковки. Дзвіницю він теж бачить — і бачить того, хто там сидить, звісивши кудлаті ноги з парапету і вдивляючись кудись удалечінь. Істота схожа на помісь мавпи з собакою — волохата, худюща, вона завмерла, повернувши голову в бік Нижнього Альяссо. Дзвін за спиною гримо сам розхитується, але (магус упевнений) змусив його калатати пуеруло.
Таке інколи буває. Вночі, під час або напередодні чиєїсь смерті — зазвичай трагічної, мученицької — гримі б’ють у церковні дзвони. Вважається, у такий спосіб вони сповіщають Бога, що ця душа-страдниця гідна поблажливості, навіть якщо і грішила за життя. Повір’я твердять, нібито гримове дзвонарство допомагає змученій душі легше відійти на той світ.