— Їй же треба було чимось годувати дітей! — майже ображено вигукнув Малімор.
— А купляти чи красти десь подалі ти не здогадався?
— Звичайно, здогадався, — з гордістю заявив той. — Хіба потім у цього Ходяги хоч краплинка молока пропала? Ні! Тому що... ну, словом, я знаходив для неї молоко. Йой!.. — Він раптом зупинився і з усієї сили ляснув себе долонею по лобі: — Як я міг забути! Сьогодні вранці я повинен був занести нову порцію!
— Принесеш пізніше, — заспокоїв Фантин. — Нічого ж страшного не...
— Боюсь, ти помиляєшся, — стиха мовив Оберто. — Маліморе, ну ж бо, чого чекаєш?! Біжи, спробуй переконати її, щоб зачекала ще трошки!
— Куди бігти? Ми ж уже прийшли, месере. Нам із чорного ходу, он у хвіртку.
Вони зайшли у "Стоптаний чобіт", коли сонце вже яскраво палало на небі.
Коли було вже надто пізно.
3
... надто пізно.
— Месере!.. — гукають голоси. — Ви чуєте мене, месере?
Ти чуєш. Але не поспішаєш відгукуватись — навіщо?
— Не треба кричати, юначе, — чи то із роздратуванням, чи то зі співчуттям каже хтось. — По-перше, навіть якби він і почув вас, навряд чи у нього вистачило б сил повідомити про це. По-друге, якщо він спить (що, гадаю, малоймовірно, але усе ж), ви можете його розбудити, а сон зараз піде йому на користь більше, ніж спілкування із вами. Ну і, зрештою, ви мені просто заважаєте своїми криками. Прошу вас вийти, якщо не можете стояти сумирно.
— Так, маестро, я мовчатиму. Тільки скажіть, чи є надія...
— Ви обіцяли мовчати — то й мовчіть! — тепер лікар явно розсердився.
Ні, — розумієш ти, — не на базікання Фантина, а на його запитання. І ти, і маестро надто добре знаєте відповідь на нього.
Бігти. Геть — подалі, якнайглибше, туди, де тіні минулого вже не спричиняють болю, де голоси, навіть якщо їх можна почути, — лише голоси, безликі, позбавлені будь-якого смислу... Бігти. Вони все одно не здатні звільнити тебе з тієї м’якої, затишної пастки, в яку ти занурюєшся: вони ззовні, ти — всередині, бар’єр тонкий, але нездоланний для них.
— ...Справа не у пораненні, юначе. Він просто украй виснажений і втомлений. Йому необхідно виспатися... — (Але у тім-то й річ, що твій глибокий сон здатен непомітно перейти в дещо більше. У те, що триваліше і бездонніше будь-якого сну. І куди ти так прагнеш зараз потрапити).
З’являється ще один голосок, тонкий і розгублений:
— Давно це сталося?
— Надвечір, він якраз збирався у доки.
— А-а, до цього.
— Еге ж. До славдурмана чи як його там...
— Що каже лікар?
— Щоб я заткнув пельку і забирався геть, мовляв, заважаю. Як на мене, він сам не знає, що робить. А ти?
— А що я? Я — лише серван, котрому "пощастило" стати custos’ом. Зцілювати я не вмію, зрозумів!
— Може, покликати ресурджентів?
— А вони тут до чого? Він же іще не помер... а якби й... вони ж тільки через сорок днів після смерті можуть воскресити.
— То що нам робити? — в голосі Фантина бринить непідробний відчай.
— Молитися, — похмуро зронює Малімор. — Більше ти нічим йому не зарадиш. Скажи краще, як там діти?
— Та як... Вередували весь вечір, я їх доручив годувальниці. Що вона тільки не робила — і заколисувала, і казки розповідала, і годувала... Ну, наче вже поснули.
— Можна я погляну?
— Ходім.
Вони йдуть, клацають двері. Маестро лікар також уже пішов, давно здався, сказав покликати, коли щось зміниться, і зійшов "провітритися та перекусити, якщо потрібно, я буду внизу", він зараз потягує вино за одним зі столів у загальній залі і киває Руберу Ходязі: "Так-так, ви маєте рацію, це не можна залишати безкарним: отак запросто, на вулиці підстрелити ні в чому не винну людину, ви маєте рацію..." Ти відчуваєш запах поту, втоми і страху, що пацієнт помре і в цьому потім звинуватять лікаря; вдома знову холоне неторкана вечеря, а ображена дружина буде "все розуміти", але ображатиметься цілий день чи навіть три. Мабуть, він не даремно хвилюється. Його дійсно можуть звинуватити, і дружина дійсно ображатиметься. Але ти нічим не можеш йому допомогти.
І він тобі — теж нічим.
...Помирати боляче, розумієш ти. Ні-ні, йдеться не про фізичний біль, а про прив’язаності; тонкі-тонкі нитки, що міцніші ланцюгів, вони протягнуті від тебе навсебіч, ти — павук у центрі павутиння, але ти ж — маріонетка в чужих руках; у Його руках, поступово ти позбавляєшся від них, одну за одною рвеш, і — так! — це пекельно боляче.
Не менш боляче виявити раптом, що твої уявлення про світ, твій панцир ("шкаралупа", синьйоре Аральдо, ви мали рацію, "шкаралупа"!) — неповноцінні, уражені тріщинами, твої "добре" і "погано" мають найдрібніший, недоступний для ока ґандж, який, утім, робить свою чорну справу: ти знаєш про нього і вже не можеш щоденно і щогодинно ставати до бою — меч випадає з рук, сумніви, наче отрута misericordia, проникають у кров, у саму твою сутність — і навіть знаючи, що зброя ворогів ще більш занепащена і неміцна, ти відступаєш, здаєшся, визнаєш свою поразку (бо це — поразка, Господи!); ти уже не намагаєшся по крихті зібрати розвалений обладунок, але зриваєш його з себе — із кров’ю, з м’ясом, із відчайдушним "Нехай так!" того, хто йде на ешафот, свій меч ти встромлюєш у самого себе — і приймаєш біль як вищу міру покарання, як неминуче зло, яке ти вже обрав, бо misericordia — не для всіх, тобі вона недоступна, терпи, розкрийся в останній відчайдушній атаці на власні помилки і хибні думки, прийми з гідністю, що належить, іди цим шляхом до кінця, нехай навіть там, у кінці, на тебе чекає пекельне коло — те, що призначене для зрадників!..
Голоси чути дедалі гірше, вони вже настільки схожі один на одного, що ти їх майже не відрізняєш, тим більше — не можеш зрозуміти, хто саме говорить і про що. У них зараз рівно стільки ж сенсу, скільки в гуркоті прибою чи в музикуванні цвіркунів. Просто шум, який відволікає.
Який заважає спати.
Скоро, дуже скоро він тобі не заважатиме.
Уже майже не боляче.
Уже...
І цієї миті чиїсь чіпкі пальці хапають тебе, хапають і тримають так, що знову приходить все: біль, час, пам’ять. Ти намагаєшся втекти, вириваєшся щосили, але стає тільки гірше: чим більше докладаєш зусиль, тим більше прокидаєшся до життя; повертаються почуття, бажання... пам’ять...